Диваки і зануди

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

— Дивіться! — вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. — Дивіться, як тут красиво!

Ми своїм звичаєм лише кивали головами.

— Ет! — пирхав він. — Ви нічого не бачите! Ви як ті дурні квочки! Не вмієте дивитися. Ольго, ти щось бачиш?

Мама усміхнулася і прихилила свою голову до його.

А я пішла в буфет, купила собі пакетик жувальних цукерок, на упаковці якого були намальовані найпопулярніші шведські автомобілі, й стала роздивлятися людей. Їх було як оселедців у бочці. Діти мого віку сиділи, тримаючи на колінах блискучі металеві магнітофони, звідки гриміла музика, від якої лящало у вухах. Старенькі посхилялися над своїми бутербродами, загорненими у засмальцьовані серветки, і роздивлялися пластикові карти. Дітлашня повзала долі між банановими шкірками та сміттєвими кошиками. З котячих кошиків визирали пожадливі жовті оченята, спрямовані на клітки з пташками, а на носі порома стояли як попало сумки, наплічники, розсада помідорів, рулони толю, мотори для човнів та холодильники. А я думала, що ми на поромі будемо самі!

Коли я вернулася назад, мама з дідусем сиділи, як і раніше. За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках. Він не зважав на сльози. Начебто не помічав їх. Руками дідусь обіймав віолончель. Він наполіг на тому, щоб узяти її з собою.

— Що таке? — спитала я.

— Що-що? — перепитав він, ніби спросоння.

— Чого ти плачеш?

— А, так! — мовив він і дав мені в ніс щигля. — Мабуть, від горя й радості. Бо я старий і дурний. А чого ж іще? Що робити очам із усією цією красою, га?

Він голосно висякався в чистий носовичок.

— Ми так давно сюдою не пливли, — сказав він потім. — І це вперше без Катарини. Либонь, тому я й плачу, панночко-вседізнайко! Від любові до твоєї бабусі й туги за нею! Отепер ти все знаєш.

Так, бабуся завжди була з ним поруч — невеличка, повненька, з вилицюватим привітним обличчям, усміхнена й весела, в елегантному капелюшку на голові. Коли дідусь спалахував (а він весь час тільки те й робив, що спалахував), вона дмухала йому в обличчя, та й усе.

З відходом Катарини припинилися й поїздки на улюблений острів Мейя. Літо навіки втратило свою чарівність, а дідусь більше ніколи так не спалахував і так не радів, бо вже нікому було дмухати йому в обличчя.

— Мені треба було ще раз сюди з’їздити, хай тобі чорт. Але я ніяк не міг на це наважитися.

Він так голосно заголосив, що люди заоглядалися на нього, а одна жінка середнього віку у квітчастій сукні підбігла й спитала:

— Вам зле, дядьку? Хочете, я вам дам пігулку?

Вона стала порпатися у своїй сумці й жахливо торохтіти коробками з усілякими пігулками.

— Я плачу стільки, скільки хочу! Йдіть собі під три чорти, товстошкірі зануди! Чуєте? — крикнув дідусь і пригрозив палицею.

Перелякана жінка аж сахнулася.

Тоді я дмухнула йому в обличчя.

Він спершу начебто здивувався. А потім його обличчя засяяло.

— І що б я без тебе робив, шалапутко? — мовив він і погладив мене по щоці.

Будинок був такий, як і завжди, відколи я його пам’ятаю: білий і химерний — він мовби трохи хизувався своїми вежоподібними прибудовами, балюстрадою та балконом, на якому звичайно стояла бабуся й махала нам рукою. Підійматися до нього треба було нагору в’юнкою стежкою, викладеною з каміння. На латунній табличці, прибитій до хвіртки, було написано: «ФЕЛІКС КРОЛЬ. ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ». Фелікс Кроль — то дідусів дідусь. Це він побудував будинок.

Ми трохи попхали візок повз густі вільхи. Потім довелося зупинитися. Ліворуч був поламаний місток. Напевно, його потрощила крига.

Коли ми стояли біля потрощеного містка, над затокою саме пролітав лебідь, його лапи кресали по воді бризки так, наче він мчав на водних лижвах. Крила в нього були випростані й підняті вгору, а шия витягнута вперед. Лебідь сів на воду і зарокотав, як орган. Я впізнала його, бо колись уже бачила.

— Мабуть, підемо дорогою, — запропонувала мама.

Пхати візок під гору було вкрай тяжко.

— Ні, — заявив дідусь. — Знаю, що це звучить по-дурному. Але я хочу іти сам.

Він підіймався на гору з великим трудом і зціпивши зуби. Піт котився по його обличчю градом, і він був геть засапаний. Тим часом сонце підбивалося вгору, і в небі кружляли чайки та мартини. Йому знадобилося більше години, щоб зійти до будинку.

Тремтячими ногами він ступив до дверей і зняв з голови капелюха.

— А ось і я, — сказав він, ніби перед ним стояв хтось невидимий.

Ми мовчки обійшли будинок. Усе там було так, як і того дня п’ять років тому, коли бабуся померла і дідусь замкнув двері. Він супроводжував бабусю на вертольоті, який її забирав. І потім більше вже сюди не повернувся. Він немовби замкнув у будинку горе.