Добло і зло

Як дорослі не могли зрозуміти, чого не можна в фільмах убивати песиків, коників і дельфінів, я не знаю. Дітям переживати такі смерті значно важче, ніж переживати смерті дорослих дядьків на тому ж екрані. Ще мали виживати женщіни і дєті. Тільки дядьки заслуговували на смерть. Причому, немолоді і негарні. І злі, ясне діло. А тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» і ревти починаєш, як миленька.

Дякувати Богу, в батьків вистарчало гуманності щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама подумай? Йому укол зробили, і він спить». Про збитих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсоткілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кінця у все вірилося, і щось страшне й таємне підозрювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння феномену смерті приходить до нас порційовано, впродовж усього життя.

Повернемось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі троячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вручав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ СІМСОТ РУБЛІВ.

Мрія нарешті збулася. За п’ятсот рублів, що накопичилися в моєму рудому дерматиновому гаманці, тато купив крихітного російського спанієля Чарліка. (Тато… А здача де?)

Чарпік був дуже хворобливим і сумним з самого початку. Видно, чув, як його кличуть собачі ангели. Незважаючи на всю нашу турботу, щеплення, правильне харчування й асистенцію кращих ветеринарів, Чарлік відійшов у кращий світ у віці півроку і двох днів.

Ми кілька місяців горювали. А я кілька років збирала гроші. На нового пса. Франківський собачий базар (ну, там ще кроликів продавали, курей і корів) став для мене найліпшим парком атракціонів. Щосуботи я там ошивалася й прицінювалася, по чім спанієлі. І як це відбивається на курсі німецьких вівчарок.

Діка знайшла мама. Тобто дядю знайшла, який його продавав. Поки ми з сестрою ще нипали довкола традиційних спанієлів на базарі, мама вже торгувалася:

— А по чому?

— По десять доларів.

— А чого так дешево?

— Бо перші цуценята в суки. І переїжджати треба на нову квартиру.

— Гм, — все одно сумнівалася мама. — Він же ж без паспорта у вас?

— Як це без паспорта? З паспортом! — обурювався власник. — Мама в нього переможниця двох виставок, а тато… тато взагалі з Австралії!

В круїзі мама з татом познайомилися, чи шо?

— Ну добре, — сказала мама. — Але треба ше шоб діти глянули. Вони пса хочуть.

Дядя дав мамі адресу і ввечері ми поїхали вибирати собі пса. Ердельтер'єри були вдвічі більшими за спанієлів. Це лякало всіх, крім нас із Гапою. Нам насправді дуже хотілося великого пса, а тут така нагода підвернулася.

Відразу в носа вдарив дикий сморід. Ну, і ясно чого: половина кімнати була перегороджена дошками, і в цьому загоні тусувалася отара цуценят. Коли зайшли ці пришельці — ми, тобто, — цуценята в кількості дев’яти штук вишикувалися вгору лапками й головами на бортику. Подивитися, хто це прийшов. Абсолютно однакових дев'ять жовтих голів і вісімнадцять круглих лапок.

Спочатку ми так і стояли, як вкопані: ми і цуцики. Вони на нас, ми на них. Потім їм набридло і вони почали вовтузитися. У всіх книжках із вибору собаки пишеться, що треба брати собі найбільш нахабного цуцика, того, що відпихає всіх від кормушки. Це, мовляв, самець Альфа. Ну, витягли ми свого самця Альфа. Поставили його на стіл. Він одразу ж перестав борзіти, підібгав хвіст і безпомічно став озиратись навколо.

— Фу, шо це він… — сказав хтось із наших. — Може, іншого візьмемо?

Але було вже пізно. Перст долі показав на Діка.

Вдарили по руках. Отримали інформацію щодо годування. Понесли цуцика в машину.

Дорогою з Франківська, де він жив в материнському домі, до Яремні, де йому тепер жити в приймах, Дік поводився більш-менш пристойно. Але варто було випустили його у нас в квартирі № 70, як цуценя ошаліло. Відразу кинулося на кухню й жадібно заходилося виїдати квашену капусту з банок, що стояли на підлозі.

— Не годували його там, чи шо? — здивувалася мама, насправді радіючи тому, як високо хтось оцінив її закваску.

Більше, правда, в Діка потягів до вегетаріанства не спостерігалося. Зіпсували ми його м'ясом, вах-вах. Ну, й ще солодощами. За шоколадку Дік ладен був продати душу. Бажано мою. А роблячи вибір між кісточкою з холодцю, і шматком маминого пляцку, Дік ризикував померти від розпуки дуалізму.