Добло і зло

Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.

* * *

Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:

— Да. Да, мама, я уже тут.

А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:

— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!

Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:

— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.

А потім, вже по Дікових слідах, до школи за своїми малолітніми хазяями ходили і сусідські коллі, і придуркуваті добермани. Але цих собак тримали тільки ті, хто жив по нашому боці річки. Типу, міські жителі і всякі «приїжджі», як ми, просто ми вже давненько приїхали і майже цілком асимілювалися. (Не той гуцул, шо родивсі, а шо згуцуливсі! — це чиств правда.) Найсмішніше асиміляційні потуги давалися мамі, котра взагалі до знайомства з татом не говорила українською, бо школу в Сибіру закінчувала. Перший мій дитячий шок був цілком філологічним. Коли моя власна мама, щоби заканати під свою в Яремчі, куди ми щойно переїхали, крикнула на мене в пісочниці: «Ну нашо ти дівчинку НАПУДИЛА?!» Що це за таке «напудила»? Пуделя навколо видно не було, я добре роззиралася. Чи може, хтось кудись напудив, як кацапи кажуть, в сенсі, насцяв? Але ж ні. Це значило «налякала». Я це взнала набагато пізніше, коли мама вже облишила свої зворушливі спроби переймання гуцульського діалекту… Тим не менш, ми всі ним говоримо. Дуже може пригодитися, якщо хочеш послати комусь таку шифрограму, щоби оточуючі нічорта не вдуплили.

Так от. Собаки були прерогативою тих, хто жив не ЗА РІКОЮ. Ті, хто жили за рікою, називалися корейцями і жили натуральним господарством: корови, кури, свині, город картопля і багато дітей. Вся та частина міста називалася Корея. Без уточнення — Південна чи Північна.

Просто етнічні гуцули, як і всі жителі гір, мають звужений розріз очей. Подібно до азіатів. Та й антропологи деякі кажуть, що з Азії гуцули прийшли, зігнавши з кровних гір племена карпів, теж не слов’ян, до речі.