Добло і зло

Цікаво. Чи буде життя після смерті скидатися на обкладинку журналу свідків Єгови. Ну, там, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою. Всі разом тусуються і їдять смажених курей, що ростуть прямо на деревах. Чи я щось плутаю? Коротше, якби таке сталося, мені би дуже хотілося мати в компанії Діка. Тому Боже, дуже сильно тебе прошу, не посилай його в окремий собачий рай, а пошли у наш, громадський. Ну, або в пекло, якщо мені туди дорога. Хай він там, падлюка дика, взнає, що тримінг — далеко не найстрашніші тортури на світі. Ну, і морозиво. Прибережи, Господи, нам там по парочці брикетиків пломбіру.

ВАСЯ В БОЛІВУДСЬКОМУ КІНІ

Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морду? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей… Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.

Мене, як типового болівудського глядача, до пенсії гризтиме совість за те, що не пішла в Бомбеї до кінотеатру, не поїла там індійського попкорну, не поспівпереживала, зітхаючи разом з пухкенькими, сексуальними індусочками екранним любовним колізіям, не почула, як їхні мачо-мени безпардонно регочуть з кривлянь негативних героїв. А що вже казати про реальні, життєві історії друзів чи ворогів, котрі я не встигаю подивитися? Жах і калавур. Добре, що інколи життя до нас буває милостивим і виносить на поверхню свого моря пінопластові фігурки тих, кого ти давно уже був поскладав на дні ганебного минулого.

Отже, йдемо ми якось із Васею (в сенсі, з Василісою, дівчинкою) після одної німецької фотосесії дивитися квартиру на Подолі, кандидатку на зняття. Квартира з канарейками й готовим до обвалу балконом, з трамваєм під вікнами і — як мріялося її хазяїну пердуну-кагебешнику-в-рейтузах — сімома додатковими баксами за кожного, хто лишиться у нас переночувати. Жирний варіант. Про такі деталі ми з Васею, мушу нас хоч якось виправдати, тоді ще не знали. І взагалі, що можуть важити деталі, якщо квартира — на Подолі!

От тільки зараз буде геть інша історія. Телефонний дзвінок застає нас на безлюдному в цей час, а тому цілком стерпному Андріївському узвозі.

— Альо. Прівєт. Впізнаєш? — говір суржиковий, новітня суміш районного київського гопніка з західноукраїнським рагулем.

— Нє-а, — ліниво відповідаю я.

— Як так? А ти згадуй! — рогуль у телефоні починає нахабніти. Аж заінтригував навіть.

— Ні, ви знаєте, ніхто знайомий не пригадується. Що ви хотіли? — Дистанціюватися найкраще звертанням на «ви».

— А ти згадай школу… Діскатєку… Як ти сиділа біля школи на лавочці і ламала сірнички.

— Що?! — (Псих відгонив сюрреалізмом.)

— Це такий Вася Швонько, якщо пам’ятаєш… — у його голосі закипала лють.

— А-а-а-а, Швонько! Привіт!!! — я щиро втішилася, бо справді згадала цього мого кавалера, з котрим ходила, коли мала 13 років, але ж нічого нижче поясу, а вище — будь ласка, і котрий, як він через день повторював, міг уже мене трахнути де і коли завгодно, але ж він сам цього не хотів, бо якби хотів… ну і так далі, по колу.