Добло і зло

І ось на верхньому, дерев'яному поверсі гаража соваюсь по підлозі я, рвучи свої нові колготки об нетесані дошки, забиваючи скалки у стегна. Соваюсь я, бо щосили намагаюся відтягти істерично-патетичного Васю від розетки, куди він цілеспрямовано пхає два оголені дротики, запопадливо обмотавши ними собі два пальці. Якби його в той момент засмажило током, ліва Васіна рука застигла би в олд-скульному жесті — вічножива коза heavy metal. Пекельний Вася до розетки все-таки доліз. Стрілки на моїх колготах розлізлися від страху навсібіч. Вася запхав свої дротики в дірочки, нас довбонуло током. Щоправда, мене ніби щось просто різко хапнуло за руку, а Вася скрикнув, сіпнувся, підскочив усім тілом і впав горілиць. Пальці його приємно тхнули смаленим. Вася дихав, але очей не відкривав. Зате тримав відкритим рота, що робило цей електрично-кримінальний тригер ще й дурнувато-смішним. Я гамселила Васю по щоках, благала перестати прикидатися, бо це вже давно не смішно, я навіть поцілувати його збиралася, але його прочинений ротик викликав у мене сміх замість потягу. Аж тут внизу клацнула дверна ручка і голос тьоті Тані тоненько, але твердо вирішив узнати:

— Вася, ти тут? Синочок?..

Мертвий Вася моментально ожив, підскочив так само, як раніше скакав від струму, і наказав мені:

— Ану швидко ховайся! Туди, за двері!

Я тулилася за дверима піддахової комірчини, відчуваючи себе повним позорищем і дурепою, поки тьотя Таня робила рейд другим поверхом, а Вася, мамина дитина, десь там внизу нечутно ховався поміж свині, доки не озвався. Тому його мама мене не встигла знайти. І не перестала поважати цю дівчинку-відмінницю, дочку шанованих батьків. Уявляю, що би вона подумала про скуйовджену восьмикласницю в подертих колготах і з розмазаним по всенькій пиці мальовидлом?!

Нарешті вони пішли додому. Їсти, певно, жарені кури. А я, голодна і самотня, лишилася замкненою в гаражі. Порипалася туди-сюди й вирішила линяти через балкон. Ех, хороші гаражі собі люди клали! Шпінгалети піддалися не зразу. З балкону стрибати було височенько й одразу ж на бетон. Щоправда, була там декоративна драбинка для винограду. По ній я і полізла. Як в мультику. І, як у мультику, драбинка стала відхилятися назад — виноград її ледь-ледь тримав. У мультиках герої не думають: „Ну всьо, мені пизда…“, вони там весело кажуть:

„О-о“ чи „Упс!“ Або просто скрикують: „Мамма“. А я подумала те, що подумала, і з якимсь нереальним прискоренням видряпалася по тій драбині назад на балкон.

І тут, мов якийсь казковий принц ромео чи викрадач циганки-ази, на горизонті з’явився захеканий Вася, він біг до мене з простягнутими руками і кричав: „Стрибай, стрибай!“ Це ж бо як — стрибай? А так — ключів від гаража у Васі вже не було. Робити нічого — стрибнула йому на руки. Тобто стрибала ніби на руки. А попала на бетон. Нога в подертих колготках — сіквел „Кривенької Качечки“. Яка там уже дискотека… Васіна мама кудись уже погнала на своїй кавовій „ладі“, тож ми почалапали до нього додому. Там ще залишилися кури недоїдені, і я трохи поживилася. І знову дозволила Васі все вище — будь ласка.

І ось на тобі, дванадцять років по тому, цей його дзвінок.

— Як ти дивишся, шоб ми побачились? — хапає хвіст моєї хвилі радості Вася-дорослий.

— Ну давай! — Я вже уявляю, як розважиться на такому рандеву моя Вася-дівчинка.

— Ти зара де?

— Ми йдемо по Андріївському.

— О. То заходь в ресторан „Будьмо“, заказуй там все, я їм зара позвоню, шоб тебе там нармально принялі, а сам під'їду минут через двайцять.

Васін гуцульсько-борщагівський суржик ідеально пасував ресторану з назвою „Будьмо“. Але того вечора грати звичну роль культурного антрополога мені не дуже хотілося.

— Ну, ти знаєш, нам ще в одне місце треба зайти… Давай десь за півгодини в грузинському підвальчику навпроти Житнього ринку?

— А де цей Житній ринок? — насторожено спитав Вася-киянин. І тут же реабілітувався: — Ну ладно, мій водій найде.

Реабілітувався з пафосом.

— Цікаво, на чому ж він приїде? — я чесно не уявляю собі найманих водіїв поза маршрутками чи машинами представницького класу. Звичаєво тьотьки-піськи чи вигідно заміжні екс-моделі полюбляють купувати собі „ягуар“ і водія в комплекті до нього, нормальні люди насолоджуються самостійним керуванням „ягуарів“, але то вже таке…

— Думаю, на галімому „шевроле“, — припускає Вася-дівчинка.

— Та ну. Дай йому шанс. Може, на якій-небудь жлободромній „тойоті-праді“. Бикота таке любить. Типу, от він я — пробився в люди.

— Та це ти йому шансу не даєш! Раптом він на „мустангу“!

— Ага. Помрій.