Добло і зло

Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.

— Нє, свічки не для красоти! — допетрую я Ведмежу ідею. — На них ми ковбасу посмажимо.

Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.

Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення собі квартири в центрі, паралельно милуючись вогнями Троєщини, манливими лише на такій відстані — як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки…

* * *

Через більш ніж півроку Вася, сидячи в цілком уже справжній нашій квартирі (не в центрі, правда, але біля величезного парку, що зберігся по інший бік міста), скаже мені:

— А пам’ятаєш, Карпа, як ти нас вивезла спати в палатці?

— Ну.

— З того часу в нас ума палатка!

ПОМОГІТЄ. МИ БЕЗДОМНІ

Атож. Ми були з Ведмедем бездомні. Півосені. І при цьому щодня брехали по телефону й Інтернету Васі про те, які в нас тут золоті гори стирчать за вікном і молочні ріки з кокаїновим піском течуть через дорогу. Щось таке, манячне. Заманювали Васю, одним словом. А самі просилися то до добрих друзів, то до ледь замаскованих ворогів — але ж ці нам висли купу грошей і не могли відмовити. Інакше ми би у них позабирали велосипеди, дивани та комп'ютери. Вони потай скреготіли зубами й пускали нас до себе спатки. Чесне слово — нас мучила совість. Нам дійсно хотілося швидше знайти собі хатку. Ну і ще їхній скрегіт зубовний заважав відпочивати.

Терпіти друзів інколи було ще важче, ніж ворогів. З ворогами можна було мовчати, ігноруючи їх, хіба що трохи ділитися з ними своєю їжею, бо ж нас із Медведем хоч в дитинстві добре виховували. З друзями цей номер не проходив. З друзями треба було говорити. Звісно, у нас було аж четверо друзів, з ким можна було дивитися мультики й патякати без особливих душевних втрат: Укорізнєнна Коала, Антон Прекрасний, Злюка і її Мущіна. Мене найбільше жаліли Злюка, ЇЇ Мущіна і Цуца, їхній спільний кіт. Тобто стан у мене був украй гівняний, якщо навіть коти жаліли і йшли мені на ручки, а не обсцикали мої капці й сумки, як у них то водиться. Медведю ж пощастило менше — поки його до себе не заманили Коала і Прекрасний, Медведя заманювала Рижа. Хороша, в принципі, дівчинка, з кінами й пральною машинкою. Тільки от любить говорити. Дуже любить говорити. ПІЗДЄЦ, БЛЯДЬ, як Рижа любить говорити! Рот їй не закривався ні на одну хвилину з усіх двадцяти чотирьох годин цілісної доби. Якщо Рижа якимось чудом засинала, в неї на комп'ютері однаково лишалося включеним якесь кіно, і його Рижа коментувала прямо зі сну.

Медвідь потерпав. Ну, ти ж не скажеш ЗАТКНИСЬ людині, в котрої ти спиш і користуєшся її пральною машинкою. (При всій нашій тотальній бездомності Ведмідь мав нахабство виявитися педантом і чистюлею — ношений один день одяг обтяжував його нечистістю сильніше за найгіршу карму.)

Ведмідь шаленів. Йому треба було ходити на безплатну роботу на один канал (вдень) і на символічно платну на інший канал (вночі). Коли ж у Ведмедя з’являлося хоч трохи часу на сон — від закінчення денної зміни до початку нічної, — цей час блискавично виїдала Рижа. Вона питала, наприклад, чи дивився Ведмідь якийсь фільм. Якщо дивився, Рижа починала цей фільмі із Ведмедем обговорювати. Якщо не дивився, Рижа розказувала фільм у подробицях і з мораллю. Ну, і так з усім іншим. В результаті Ведмідь уже так її боявся, що, як звалив, то й по речі повертатися не став — мав одну перезмінку і чесно її прав щодня. І майже носом не крутив. Біда навчила.

ПОЯВА ДАРТ ВЕЙДЕРА

Коли в нас іще не було нашої чотирьохкімнатної пустоти, ми, як я вже казала, тусували, хто де міг. По якихось моїх ексах, по друзях моїх ексів, по ворогах моїх ексів (оці нас приймали найтепліше) чи просто по друзях наших друзів. От ми з Вовіком якось варили чайок і ночували на підлозі крихітної гостинки у Вишневому. На підлозі, бо там теж ніяк не кінчався вічний стан ремонту. З готових речей була дзеркальна шафа-купе (збагачує фактичний простір ілюзорним) і велетенська, схожа на космічний корабель чи батискаф передкустовського періоду, душова кабіна-джакузі-сауна-ігровий-автомат. Призом від останнього мені, як правило, випадала холодна вода на голову, бо я в упор не могла зрозуміти, за яким принципом працюють всі ці лампочки й кнопочки. Бездушна машина примудрялася подавати холодну воду зверху чи кип’яток з усіх боків знизу, як правило, в той момент, копи я була повністю вдягненою — і це ще більш посилювало мою сенсорно-звукову афектацію.