Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

Девідові проблеми почалися у коледжі, а саме у той день, коли він зайшов до студентського кабінету психічного здоров’я. Девід був студентом другого курсу в містечку на півночі штату Нью-Йорк і потребував допомоги у подоланні тривожності та низьких результатів навчання. Тривога виникала у Девіда під час взаємодії з незнайомцями чи з людьми, яких він не дуже добре знав. У нього червоніло обличчя, груди й спина вкривалися потом, а думки в голові плуталися. Девід уникав занять, під час яких йому потрібно було б виступати перед іншими. Він двічі пропустив обов’язковий семінар з ораторського мистецтва й комунікації, а згодом виконав цю вимогу, прослухавши такий курс у муніципальному коледжі.

– Чого ви боялися? – запитала я.

– Я боявся зазнати невдачі. Боявся, що всі подумають, ніби я нічого не знаю. Боявся звернутися по допомогу.

Після 45 хвилин бесіди та письмового тесту, який Девід виконав менш ніж за 5 хвилин, йому встановили діагноз «розлад із дефіцитом уваги та генералізований тривожний розлад». Психолог, котрий проводив тест, порадив йому звернутися до психіатра за призначенням транквілізатора і «стимулятора від розладу з дефіцитом уваги». Девідові не запропонували психотерапії чи іншого способу немедикаментозної модифікації поведінки.

Девід пішов до психіатра, який призначив селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну паксил, для лікування депресії й тривожності, а також стимулятор адерал від розладу з дефіцитом уваги.

– Тож як це вплинуло на тебе? Я маю на увазі ліки.

– Спочатку паксил допомагав боротися з тривогою. У мене припинилося сильне потовиділення, однак це було не лікування. Усе закінчилося тим, що я змінив курс комп’ютерної інженерії на курс теорії обчислювальних машин та систем, гадаючи, що це допоможе. Цей курс вимагав менше спілкування. Проте я не міг відверто висловитися й сказати, що я чогось не знаю, тому не склав іспит. Потім я провалив наступний іспит. А далі призупинив навчання на один семестр, щоб згодом здобути хороший середній бал. Зрештою я взагалі покинув навчання на інженерному факультеті, що було справді кепсько, оскільки це було саме те, що я любив і чим хотів займатися. Я почав вивчати історію. Групи були менші, всього по 20 осіб, тому я мав змогу менше спілкуватися. У мене була можливість брати екзаменаційні питання додому й готуватися до іспитів на самоті.

– А як щодо адералу? – запитала я.

– Спочатку я приймав по 10 міліграмів уранці перед заняттями. Це допомагало мені досягти глибокої зосередженості. Проте, озираючись назад, я розумію, що у мене просто були погані навчальні звички. Адерал допомагав мені приховувати це, але водночас давав мені змогу зволікати. Якщо мені потрібно було здати тест із предмета, якого я не вивчав, я цілодобово приймав адерал, щоб день і ніч зубрити матеріал перед іспитом. Дійшло до того, що я геть не міг без нього вчитися. Моя потреба в адералі неухильно зростала.

Мені було цікаво дізнатися, наскільки складно було Девідові придбати додаткові пігулки.

– Чи важко вам було діставати ліки? – запитала я його.

– Не зовсім, – відповів він. – Я завжди знав, коли потрібно поповнювати запас. І телефонував психіатрові за кілька днів до цього. Не за місяць, а за один чи два дні, щоб не викликати підозри. Насправді ліки закінчувалися у мене днів за десять, але якщо я телефонував за кілька днів до того, мені виписували новий рецепт. А ще я дізнався, що краще розмовляти з помічниками лікаря. Вони частіше виписували нові рецепти, не ставлячи надто багато запитань. Іноді я вигадував виправдання, наприклад, що виникли проблеми з доставкою ліків поштою. Проте здебільшого мені не доводилося цього робити.

– Схоже на те, що насправді ліки не дуже допомагали.

Девід трохи помовчав.

– Урешті-решт усе звелося до заспокоєння. Було легше прийняти пігулку, аніж відчувати біль.

У 2016 році я проводила презентацію з проблем алкоголю й наркотиків перед викладачами й співробітниками студентської клініки психічного здоров’я Стенфордського університету. Востаннє я була в тій частині університетського містечка декілька місяців перед цим. Я приїхала рано й, очікуючи у вестибюлі контактну особу, звернула увагу на розкладку брошур, котрі можна було взяти із собою.

Усього було чотири брошури, й у назві кожної з них ішлося про щастя: «Бути щасливим – це звичка», «Сон – це ваш шлях до щастя», «Щастя вже близько» та «Як досягти щастя за 7 днів». Брошури містили рецепти для досягнення щастя: «Складіть перелік з 50 речей, що роблять вас щасливими», «Подивіться на себе у дзеркало й запишіть у щоденник те, що вам у собі подобається», «Створіть потік позитивних емоцій».

А ось найпоказовіший рецепт: «Оберіть оптимальний час і стратегії досягнення щастя. Усвідомлено вирішуйте, коли та як часто застосовувати ці стратегії. Щодо добрих справ у вашому житті поекспериментуйте із собою, аби з’ясувати, що є найкращим саме для вас: робити багато добрих справ за один день чи одну добру справу щодня».