Доктор Фаустус

— Анітрохи, Інес,— відповів я.— Боронь Боже! Я завжди кажу: «Мені належить помста, я відплачу». Я знаю, сама провина наскрізь просякнута карою, яку Він уклав у неї, тож одна невіддільна від другої, щастя і кара — те саме. Ви, мабуть, тяжко страждаєте. Хіба я сидів би тут, якби був моралістом? Я не заперечую, що боюся за вас, але й про це не сказав би, якби ви не запитали, чи я лаю вас.

— Що важить страждання, що важать страх і принизлива небезпека,— сказала вона,— у порівнянні з солодким, потрібним серцеві, як повітря, тріумфом, без якого не хотілося б і жити: з усвідомленням того, що ти не дала його легковажності, яка випорскує з рук, світськості, що мучить душу ненадійною люб'язністю, а проте й має свою людську цінність, занапастити ту цінність, привчила вітрогонство до поважності, оволоділа тим, що ніякої влади не визнає, і нарешті, нарешті отримала змогу — не тільки один-однісінький раз, а безліч разів, бо їх ніколи не буває забагато, щоб упевнитися у своїй перемозі, підтвердити її,— бачити його в стані, який личить його душевним вартостям, у стані, коли він, глибоко зітхаючи, віддається пристрасті?

Не буду стверджувати, що Інес уживала саме ці слова, але говорила майже так. Адже вона була начитана і звикла жити своїм внутрішнім життям не мовчки, а виповідаючи його, до того ж іще дівчиною пробувала свою силу в поезії. Її мова була по-освіченому виважена й мала в собі той елемент сміливості, який завжди з'являється, коли слово щиро бажає знайти визначення почуттю й відтворити його, аж у собі надати йому справжнього життя. Це не щоденне його бажання, а наслідок афекту, але розум тому й зворушливий, що споріднений з афектом. Вона говорила далі, лише зрідка, краєчком вуха прислухаючись до моїх зауважень, і слова її, скажу відверто, були напоєні такою чуттєвою насолодою, що я не зважуюсь тут віддати їх прямою мовою. Мені не дозволяють цього зробити співчуття, такт, людська делікатність, ще, мабуть, міщанське побоювання викликати в читача неприємне враження. Вона кілька разів повторювалася, намагаючись іще краще сказати вже сказане, що здавалося їй висловленим не досить виразно. 1 весь час ішлося про якесь чудне ототожнення людської цінності з чуттєвою пристрастю, весь час вона поверталася до нав'язливої, дивно спокусливої ідеї, що внутрішня цінність може проявлятися і реалізуватися тільки в жаданні, яке в неї справді набувало майже значення «цінності», й що спонукати його до такої реалізації — найбільше і найнеобхідніше щастя. Важко, майже неможливо описати той відтінок палкого, сумного, не дуже надійного вдоволення, якого в її устах набувало зміщування понять цінність і жадання; одночасно жадання ставало елементом найглибшої поважності, цілковито протилежним тому ненависному елементові «світськості», якому цінність, кокетливо заграючи, зраджувала себе, який був ельфічним, облудним елементом його оболонки, люб'язності і який належало відібрати в нього, відняти, щоб мати його самого, геть самого, в буквальному значенні цього слова. Приборкання люб'язності, перетворення її в любов — ось до чого йшлося, але одночасно й до чогось абстрактнішого, до чогось такого, в чому моторошно зливалися в одне думка і чуття: до уявлення, що протиріччя між фривольністю світськості і журною сумнівністю життя зникає в його обіймах, що ті обійми — найсолодша помста за страждання, якого те протиріччя завдає.