Доктор Фаустус

Що вона не любила свого чоловіка, хирлявого естета, який звеличував опоетизовану силу, я ніколи не сумнівався. Вона хотіла любити його, бо цього вимагала пристойність, і, безперечно, з бездоганною вишуканістю, якій додавала чару ще й знайома нам ніжна, лукаво-журлива усмішка, виконувала роль дружини, що відповідала його становищу. Акуратність, з якою вона порядкувала в його домі, готувалася до його прийомів, вже швидше можна було назвати хворобливим педантизмом,— і це за матеріальних умов, які з кожним роком дедалі дужче утруднювали дотримування міщанської пристойності. Доглядати дороге й гарне помешкання з перськими килимами на блискучому паркеті їй допомагали дві добре виховані й ошатно вбрані служниці в чепчиках і накрохмалених фартухах, з яких одна, Софі, була її особистою покоївкою. Інес страх любила викликати її до себе дзвінком. Вона дзвонила Софі, коли було треба й коли не треба, щоб натішитись великопанською обслугою і зайвий раз упевнитися в тих вигодах і в тому надійному добробутові, які вона купила заміжжям. Софі також мала пакувати силу-силенну валіз і валізок, які Інес брала з собою, коли їздила з Інститорісом за місто, на озеро Тегерн або в Берхтесгаден, хоча б навіть на кілька днів. Ті купи речей, якими вона обтяжувала себе під час кожного, навіть найкоротшого виїзду зі свого осередку порядку й охайності, також були для мене символом її потреби в захисті і страху перед життям.

Про те її восьмикімнатне помешкання на Принцрегентенштрасе, дбайливо бережене від кожної порошинки, я повинен сказати ще дещо. Велике, з двома вітальнями, одна з яких, умебльована трохи інтимніше, правила за спільну кімнату на щодень, з просторою їдальнею, оббитою різьбленим дубом, і кабінетом, повним шкіряного комфорту, з подружньою спальнею, де над двома жовтими полірованими ліжками з грушевого дерева здіймалося щось схоже на балдахін, а на дамському туалетному столику вишикувалися суворо за ранжиром блискучі флакони та срібне приладдя, це помешкання, кажу, ще кілька років у найгірші часи було зразковою домівкою німецького культурного міщанства — не в останню чергу завдяки «добрим книжкам», виставленим усюди, і в обох вітальнях, і в кабінеті, книжкам, купуючи які, почасти з репрезентативних міркувань, а почасти задля душевного спокою, уникали всього бентежного й руйнівного; їхній кістяк становила солідна освітня література, історичні дослідження Леопольда фон Ранке252, твори Грегоровіуса253, праці з історії мистецтва, німецька й французька класика, одне слово, все стабільне й випробуване. З роками помешкання стало ще краще чи, радше, повніше і барвистіше, бо доктор Інститоріс приятелював із деякими мюнхенськими художниками помірковано-палацового напрямку (теоретично проголошуючи культ яскравості і брутальної сили в мистецтві, він сам любив у ньому все тихе й лагідне), особливо з якимось Нотебомом, що походив із Гамбурга. Нотебом, одружений, смішний чоловік із запалими щоками й гострою борідкою, що вмів весело наслідувати акторів, тварин, музичні інструменти і професорів, головна особа карнавальних свят, які, правда, вже відмирали, добре володів популярною в суспільстві технікою портретної схожості, а як митець, дозволю собі сказати, був посереднім майстром гладенького письма. Інститоріс, звиклий до вченого спілкування з шедеврами, або не відрізняв їх від якої-небудь вправної посередності, або вважав себе зобов'язаним давати замовлення добрим приятелям, та й, мабуть, не хотів обвішувати свої стіни нічим іншим, а тільки прилизано-пристойним і шляхетно-заспокійливим, у чому його твердо і беззастережно підтримувала дружина, якщо й не з міркувань смаку, то принаймні з переконання. Тож Нотебомові за добрі гроші доручили намалювати дуже подібні до оригіналу й дуже невиразні портрети господарів: кожного окремо і обох разом, а потім, як пішли діти, тому жартунові вдалося отримати замовлення на родинний портрет Інститорісів у натуральну величину, смішну картину, на чимале полотно якої витрачено багато олійних фарб та лаку і яка, вставлена в багату раму й забезпечена електричним освітленням угорі і внизу, оздобила вітальню.