Доктор Фаустус

— Це річ дуже проста, пане Леверкюне,— сказала вона,— проста й зрозуміла, я відразу побачила, що й до чого. Вона тікає від міста й людей, від кавалерів і дам, бо соромиться свого віку. Це хто як: є такі, що їм байдуже, звикають до старості, і вона їм навіть личить. Ще довго тримаються, стають такі статурні, з бісиками в очах, з білими кучериками за вухами, видно, що колись були гарні й таке інше, можна здогадатися, що вони тоді витворяли, їхні походеньки ще й досі знадливо прозирають крізь теперішню гідність — чоловіків це чарує дужче, ніж думають. А є такі, що в них і це негарне, і те негодяще: щоки позападалися, шия обвисла, а зуби такі, що хоч не смійся та не показуй їх, глянеш у дзеркало — і соромно, і сердито, не хочеться на люди виходити, кортить десь сховатися, як цій бідоласі. А як не шия і не зуби, то коси, що хочеш, те й роби з ними, сором, та й годі. У пані сенаторші біда з косами, я зразу помітила. Так то вона ще нічогенька, але коси, щоб ви знали, вилазять спереду, уже ціла стяжка над чолом лиса, і ніякі щипці їй не поможуть, хоч скільки роби кучерики та прикривайся ними, як тут не впасти в розпач, це велика біда, повірте мені! Певне, що й від світу відмовишся, і до Нічичирків утечеш, ще б пак.

Така була думка пані Нічичирк з її ледь посрібленими косами, туго зачесаними на рівний проділ, де видніла біла смужка шкіри. Адріан, як я вже казав, сприйняв досить байдуже появу в будинку навпроти нової мешканки, яка під час своїх перших відвідин садиби з'явилася до нього в супроводі господині на коротку розмову, але потім, шануючи його робочий спокій, платила йому стриманістю за стриманість і лише раз, із самого початку, запросила його до себе на чашку чаю в низенькі, просто побілені кімнати за каштанами, на першому поверсі, заповнені рештками елегантно-міщанського устаткування — канделябрами, стьобаними фотелями, «Золотим Рогом» у важкій рамі, фортепіано з парчевим покривалом, що справляли там дивне враження. Відтоді, зустрічаючись у селі чи на польових дорогах, вони обмінювалися приязними вітаннями або зупинялися на кілька хвилин поговорити про тяжке становище країни і продовольчу скруту в містах, яка тут далеко не так давалася взнаки, тож втеча на село сенаторші отримувала практичне виправдання, немов була здійснена із завбачливої турботи про дочок, бо давала їй змогу забезпечувати із Пфайферінга їх, а також колишніх друзів дому, як, наприклад, Кнетеріхів, харчами — яйцями, маслом, ковбасою і борошном. У найголодніші роки пакування й пересилання того добра зробилося мало не її фахом...

Кнетеріхи вибрали собі до товариства з невеликого кола людей на яких тримався салон сенаторші, Інес Роде, тепер багату вельможну пані, надійно захищену від життя, а також нумізмата доктора Краніха, Збройносена, Руді Швердтфегера й мене, не взявши туди Цінка зі Шпенглером і театральну братію, Кларисиних товаришів зі школи, зате додали університетських викладачів, старших і молодших доцентів обох вищих шкіл та їхніх дам. З пані Наталією Кнетеріх, гарненькою жіночкою екзотично-іспанського вигляду, Інес була в дружніх, навіть близьких стосунках, хоч та й мала славу морфіністки,— мої власні спостереження підтверджували ці вперті чутки, бо на початку вечора очі в неї завжди блищали і вона була чарівно балакуча, а потім раз по раз зникала з вітальні, щоб поновити свою жвавість, яка поволі пригасала. Те, що Інес, яка надавала такої ваги консервативній доброзвичайності та патриціанській гідності і вийшла заміж тільки для того, щоб їх домогтися, воліла спілкуватися з Наталією, а не з солідними, типово німецькими дружинами чоловікових колег, бувала в неї не тільки на вечорах і приймала її в себе саму, виразно показувало мені, яка нецілісна, роздвоєна була її натура і який, властиво, невиправданий і неприродний був її потяг до міщанського добробуту.