Доктор Фаустус

Шлюб Інес Роде з професором доктором Гельмутом Інститорісом відбувся на початку війни, навесні 1915 року, коли ще становище країни не викликало ніяких побоювань, навпаки, подавало надії, а сам я перебував на фронті,— відбулося за всіма міщанськими правилами, з вінчанням у церкві й цивільним обрядом, з обідом у готелі «Чотири пори року» й весільною подорожжю молодих у Дрезден і в Саксонські Альпи. Той шлюб був наслідком довгої взаємної перевірки, яка, видно, скінчилася висновком, що вони цілком пасують одне одному. Читач відчуває іронію, яку я — до речі, дійсно без найменшого єхидства — вкладаю в це «видно», бо насправді такого висновку не було або він був із самого початку і їхнім стосункам не судилося зрушити з місця, відколи Інститоріс уперше зблизився з дочкою сенаторші. Доказів на користь одруження в обох від заручення до шлюбу ані побільшало, ані поменшало, і нічого нового за цей час не додалося. Але класичному застереженню: «Добре перевір, перше ніж навіки зав'язувати собі світ» формально віддано належне, а тривалість перевірки, зрештою, вже ніби сама вимагала позитивного вирішення,— та ще й помітний потяг до поєднання, викликаний війною, яка відразу ж, тільки-но почавшись, поквапила не одну пару пришвидшити з'ясування своїх стосунків, що досі були непевними. Проте згоді Інес, до якої вона давно вже була більш-менш готова з душевних, чи, визнаймо, з матеріальних причин, отже, можна сказати, з розрахунку, дуже сприяла ще й та обставина, що Клариса наприкінці минулого року залишила Мюнхен і отримала свій перший ангажемент у Целле-на-Аллері, тож її сестра лишилася сама з матір'ю, богемних нахилів якої, хоч вони були й досить безневинні, не схвалювала.

До речі, сенаторша була зворушена і втішена тим, що її дитина так по-міщанському добре влаштувалася, чому все ж таки сприяли і вечори в її вітальні, її дім, відкритий для товариського життя. Вона й сама з тих вечорів мала пожиток, вдовольняючи свою «по-південнонімецькому» розхристану життєрадісність, що хотіла надолужити дещо з прогаяного, дозволяючи чоловікам, яких запрошувала на вечори, Кнетеріхові, Краніхові, Цінкові й Шпенглерові, учням акторської школи і т. д., поклонятися своїй прив'ялій красі. Так, я не перебільшу, а тільки висловлю нарешті всю правду, коли скажу, що й з Руді Швердтфегером вона дотримувалась дуже жартівливого тону, грайливо пародіюючи материнське ставлення до нього, й що при ньому особливо часто лунав її знайомий, манірно-туркітливий сміх. А після всього, що читач на попередніх сторінках довідався з моїх натяків чи навіть відвертих висловлювань про порухи серця Інес і про її душевне життя, він сам собі уявить, яке складне почуття прикрості, сорому й ганьби відчувала вона, спостерігаючи те загравання. Одного разу в моїй присутності під час такого випадку вона, почервонівши, залишила материну вітальню й пішла до своєї кімнати, куди, як Інес, може, й сподівалася, через чверть години постукав Рудольф, щоб спитатися, чого вона зникла, хоч напевне знав причину, якої, звичайно, не можна було назвати,— і щоб сказати їй, як її бракує у вітальні, й, перепробувавши всі тони, серед них і по-братському ніжний, умовити її повернутися назад. Він не заспокоївся доти, доки Інес не пообіцяла — правда, не разом із ним, о ні, але за якийсь час — повернутися до гостей.

Хай читач вибачить мені, що я так пізно розповів про цю подію, яка закарбувалася в моїй пам'яті, але щасливо стерлася з пам'яті сенаторші Роде, коли заручини й шлюб Інес таки відбулися. Сенаторша не лише влаштувала бучне весілля, але й, оскільки не могла дати за дочкою доброго посагу в грошах, щедро наділила її білизною та сріблом, а також відступила їй деякі меблі з давніх часів — кілька різьблених скринь і позолочених ґратчастих стільчиків, щоб доповнити ними устаткування розкішного помешкання на другому поверсі, з половиною вікон на Англійський сад, яке молода пара винайняла на Принцрегентенштрасе. Мало того, наче доводячи собі й іншим, що її товариськість, веселі вечори в її вітальні справді мали тільки одну мету: щасливе влаштування доччиної долі, вона тепер виявила тверде бажання піти на спочинок, сховатися від світу, перестала приймати гостей і десь через рік після одруження Інес вибралася з помешкання на Рамбергштрасе, щоб улаштувати своє вдовине життя зовсім по-іншому, по-сільському: переїхала до Пфайферінга, де, майже непомітно для Адріана, оселилася в низькій, обсадженій каштанами будівлі на царині навпроти садиби Нічичирків, де колись жив художник, що малював сумні краєвиди Вальдсгутського болота.

Цей скромний, зі смаком опоряджений куточок мав дивну звабу для всякого особливо вишуканого самітництва або враженої людської гідності, мабуть, чи не найбільше через вдачу його господарів, а особливо бадьорої господині, Ельзи Нічичирк, і через її вміння кожного «зрозуміти», яке вона напрочуд виразно виявила у випадковій розмові з Адріаном, коли повідомляла його про намір сенаторші переїхати туди.