Доктор Фаустус

І тоді проти цих надій повстав привид її минулого, дурний, нікчемний, ниций, але нахабний і безжальний привид, що, цинічно зруйнувавши їх, загнав бідолаху в глухий кут, у смерть. Досвідчений у праві мерзотник, якому вона віддалася у хвилину слабкості, почав шантажувати її своєю одноразовою перемогою. Родичі Анрі й сам він дізнаються про його зв'язок із нею, коли вона ще раз не задовольнить його бажання. Як ми потім довідалися, між убивцею та його жертвою відбувалися жахливі сцени. Дарма дівчина благала його — наприкінці вже й навколішки — пожаліти її, відпустити на волю, не змушувати за щастя в житті платити зрадою людині, яка кохає її і якій вона відповідає взаємністю. Саме це визнання спонукало нелюда до ще більшої жорстокості. Він навпростець сказав їй, що, віддавшись йому тепер, вона купила собі спокій на найближчий час, на поїздку до Страсбурга, на заручини. На волю він її ніколи не відпустить, вона повинна буде завжди, коли тільки він захоче, виявляти йому вдячність за його мовчанку, яку він зразу ж порушить, тільки-но вона відмовить йому. Вона має жити в перелюбстві — це буде справедлива кара за її філістерство, за те, що цей поганець називав її боягузливою втечею в міщанство. А якщо так довго не потриває, якщо її чоловік і без його допомоги довідається, що й до чого, то в неї завжди є рятунок, порошок, який усе владнає і який вона віддавна тримає в тій декоративній скриньці, книжці з черепом. Недарма горде володіння тим Гіппократовим засобом давало їй почуття переваги над життям, сміливість моторошно насміхатися з нього, що їй більше личило, ніж міщанський мир із ним, який вона хотіла вкласти.

По-моєму, той пройдисвіт домагався не тільки силоміць узятої насолоди, але просто-таки її смерті. Підлому марнославству того мерзотника бракувало трупа жінки на його шляху, він палко хотів, щоб якась людина померла, загинула якщо не задля нього, то бодай через нього. Ох, подумати тільки, що Клариса змушена була зробити йому таку послугу! Так, за тих обставин, що склалися, вона змушена була зробити це, я розумію її, ми всі розуміли її. Вона ще раз вволила його волю, щоб на якийсь час отримати спокій, і тим самим ще дужче затягла на собі зашморг. Вона, мабуть, сподівалася, що, одружившись з Анрі, прийнята нарешті в його родину (а до того, ще й живучи в чужій країні), знайде шлях і спосіб дати відсіч шантажистові. До цього не дійшлося. Її мучитель, видно, вирішив не допустити до весілля. Анонімний лист, де Кларисин коханець виступав у третій особі, зробив своє діло і в страсбурзькій родині, і в серці самого Анрі. Він переслав їй листа — для виправдання, якщо таке було можливе. В записці, доданій до листа, не було й сліду непохитної віри кохання, яке начебто жило в його серці.

Клариса отримала рекомендованого листа у Пфайферінзі, де вона після закінчення сезону у Пфорцгаймському театрі гостювала в матері, в будиночку за каштанами. Після полудня сенаторша побачила, як дочка швидкою ходою повернулася з прогулянки, на яку, нічого не сказавши, пішла зразу по обіді. На маленькому подвір'ї Клариса квапливо, з якоюсь дивною, неживою усмішкою на обличчі пройшла повз неї до своєї кімнати й коротко, рвучко обернула ключа в замку. За якусь мить стара дама почула зі своєї спальні, що була поряд з кімнатою дочки, як та полоскала горло біля вмивальника,— тепер ми знаємо, що вона хотіла холодною водою пригасити опіки, які поробила в її горлі страхітлива кислота. Потім настала тиша. Десь хвилин через двадцять сенаторша, не витримавши тієї моторошної тиші, постукала до Клариси й покликала її. Не отримавши відповіді, вона почала гукати її вже наполегливіше, але дарма. Перелякавшись, не думаючи вже ні про вилізле над чолом волосся, ні про щербаті зуби, сенаторша побігла до великого будинку і, насилу переводячи дух, повідомила пані Нічичирк про те, що її стривожило. Господиня, що на своєму віку вже всього набачилася, взяла з собою наймита, який, після того як жінки настукалися й нагукалися, виважив двері. Клариса лежала з розплющеними очима на канапі шістдесятих чи вісімдесятих років минулого сторіччя зі спинкою і поруччям по обидва боки, яку я знав ще з Рамбергштрасе і яка тепер стояла в ногах ліжка. Бідолаха встигла добратися до неї, коли, полощучи горло, відчула наближення смерті.

— Тут, мабуть, уже ніщо не поможе, люба пані сенаторшо,— підперши пальцем щоку й похитавши головою, сказала пані Нічичирк, коли побачила ледь скорчене тіло на канапі.