Доктор Фаустус

Адріан запросив по телефону свого супутника по Угорщині до себе у Пфайферінг. Хай, мовляв, приїздить якомога швидше, справа, про яку йому треба побалакати з ним, дуже нагальна.

Рудольф завжди приїздив зразу ж. Адріан зателефонував йому о десятій ранку, у свій робочий час, випадок сам собою незвичайний,— а о четвертій годині по обіді скрипаль був уже в нього. До того ж він увечері мав грати в абонементному концерті цапфенштесерського оркестру, про що Адріан навіть не згадав.

— Чого ти мене покликав? — спитав Рудольф.— Що сталося?

— Зараз скажу,— відповів Адріан.— Головне, що ти приїхав. Я радий бачити тебе, навіть більше, ніж звичайно. Запам'ятай це!

— Після таких слів, усе, що ти скажеш, звучатиме для мене, як срібний дзвоник,— напрочуд вишукано відповів Рудольф.

Адріан запропонував йому прогулятися: мовляв, ідучи, краще говорити. Швердтфегер радо погодився, тільки пожалкував, що не має багато часу, бо мусить устигнути на шестигодинний поїзд, щоб не спізнитися на концерт. Адріан ляснув себе долонею по лобі й вибачився за свою забудькуватість. Може, Рудольфові буде легше її зрозуміти, коли він вислухає його.

Надворі почалася відлига. Сніг, там, де він був скиданий на узбіччя, дірявів і просякав водою, дороги розквашувалися. Друзі взули галоші. Рудольф не встиг навіть скинути свого кожушка. Адріан надяг пальто з верблюжої вовни під пояс. Вони пішли до Довгого кадовба й далі понад його берегом. Адріан спитав, яка програма сьогоднішнього концерту. Знов Брамсова Перша симфонія як pièce de résistance ? Знов Десята?311

— Ну, то радій, в адажіо матимеш змогу заграти дуже приємну мелодію.

Потім він розповів, що колись іще хлопцем, задовго до того, як узагалі дізнався про Брамса, скомпонував мотив, майже ідентичний високоромантичній темі концерту в останньому пасажі312, правда, без того ритмічного виверту з пунктованою восьминою перед шістнадцяткою, проте мелодійно цілком у такому самому дусі.

— Цікаво,— мовив Швердтфегер.

Ну, а як йому недільна прогулянка? Чи він задоволений нею? А інші учасники, як йому здається?

— Кращої прогулянки й бути не могло,— заявив Рудольф. Він певний, що в усіх цей день лишив по собі приємні згадки, хіба що за винятком Збройносена, який переоцінив свою силу й тепер лежить хворий.— Він завжди в жіночому товаристві стає надто марнославний.— А втім, йому, Рудольфові, зовсім не шкода Збройносена, бо той повівся з ним не дуже чемно.

— Він знає, що ти розумієш жарти.

— Бо таки розумію. Але не треба було ще й йому кепкувати з мене, коли вже Серенус напосівся на мене зі своїм монархізмом.

— Він учитель. Дай йому можливість читати нотації і виправляти помилки.

— Аякже, червоним чорнилом. Але тепер мені до обох них байдужісінько, оскільки я тут і ти маєш мені щось сказати.

— Твоя правда. А що ми розмовляли про нашу прогулянку, то, власне, вже й підійшли до справи, в якій ти можеш зробити мені дуже велику послугу313.

— Послугу? Тобі?

— Скажи, якої ти думки про Марі Годо?

— Про Годо? Та вона всім подобається! І тобі, мабуть, також?

— «Подобається» — трохи не те слово. Признаюся тобі, що вона мене ще від Цюріха дуже цікавить, мені важко уявити собі, що зустріч із нею — випадковий, минущий епізод. Мене жахає думка про те, що вона поїде і я, може, ніколи вже не побачу її. Серце мені каже, що я мушу завжди бачити її, завжди мати біля себе. Я хочу цього.

Швердтфегер зупинився і глянув йому спершу в одне око, а потім у друге.

— Справді? — сказав він, рушаючи далі, й похилив голову.

— Справді,— підтвердив Адріан.— Ти не гніваєшся на мене, що я довірився тобі, я певен цього. Якби не був певний, то не довірився б.

— Можеш не сумніватися! — промурмотів Рудольф.

І Адріан повів далі:

— Глянь на все це по-людському! Я, зрештою, вже не молодий, мені вже сорок. Невже ти, мій приятель, хочеш, щоб я довіку сидів у цьому закутку? Кажу тобі, постався до мене як до людини, на яку, звичайно ж, може напасти страх, що вона щось прогаяла, з чимось спізнилася, яка може відчути потребу в затишнішій домівці, в супутниці, що цілковито відповідала б їй, одне слово, в кращому, по-людському теплішому життєвому середовищі,— не тільки задля свого задоволення, задля м'якішої постелі, а насамперед задля своїх майбутніх творів, бо сподівається, що це додасть їм глибшого, людянішого змісту, а їй самій — запалу й сили до праці.

Швердтфегер кілька кроків пройшов мовчки. Тоді сказав пригніченим голосом:

— Ти тут чотири рази вимовив слово «людина», «по-людському», «людяний». Я рахував. Відвертість за відвертість: у мене аж у середині щось стискається, коли ти вживаєш це слово, вживаєш його стосовно ceбе. Воно дивовижно не личить тобі, наче якось аж соромно слухати його з твоїх уст. Вибач, що я тобі кажу це! Хіба твоя музика досі була не людяна? Якщо так, то вона завдячує свою велич нелюдяності. Перепрошую за таке дурне зауваження! Я не хотів би слухати твого твору, натхненого людяністю.