Доктор Фаустус

— Справді? Таки ніяк не хотів би? А ти ж тричі виконував один із таких творів перед публікою. І захотів, щоб я присвятив його тобі. Я знаю, ти не мав наміру говорити мені жорстокі слова, але хіба не жорстоко заявляти мені, що я став тим, чим є, тільки завдяки своїй нелюдяності й що людяність мені не личить? Це жорстоко й бездумно,— жорстокість-бо завжди походить з бездумності. Отже, мені чужа людяність, повинна бути чужа. І це мені каже той, хто навдивовижу терпляче прихилив мене до людяності й підбив на дружнє «ти», той, до кого я вперше в житті відчув людське тепло.

— Видно, то був випадковий прояв її.

— А якщо й так? Якщо то прилучення до людяності, перший східець до неї, який не втрачає своєї ваги від того, що він був перший? Мені трапилася в житті людина, чиє мужнє терпіння, я можу навіть сказати, перемогло смерть, людина, що звільнила в мені людське, навчила мене щастя. Про це, може, ніхто й не дізнається, ніхто не напише в біографії. Та хіба це перекреслює її заслугу, хіба зменшує шану, яку їй потай складають?

— Ти все вмієш так обернути, щоб справити мені велику приємність.

— Я нічого не обертаю, а лише кажу те, що є.

— Але ж ідеться, власне, не про мене, а про Марі Годо. Щоб завжди бачити її, завжди мати біля себе, як ти кажеш, тобі треба з нею одружитися.

— Я хочу цього і сподіваюся на це.

— Он як! І вона знає про твій намір?

— Боюся, що ні. І боюся, що не зумію знайти відповідні слова, щоб донести до неї свої почуття і бажання, особливо в присутності інших людей, перед якими я все-таки трохи соромлюся вдавати з себе залицяльника й селадона.

— А чого ти не підеш до неї?

— Бо не можу присилувати себе отак просто засипати її своїми освідченнями й пропозиціями, про які вона через мою недолугість і гадки не має. Я ще в її очах — тільки цікавий самітник. Я боюся, що вона розгубиться й через це, не подумавши як слід, може відмовити мені.

— А чому ти не напишеш їй?

— Бо цим, мабуть, іще дужче збентежив би її. Їй треба було б відповідати мені, а я не знаю, чи вона любить писати листи. А якби їй таки довелось відмовити мені, вона б намагалася зробити це якнайделікатніше, щоб не вразити мене, і яких зусиль це б їй коштувало! І як би мені було боляче від її силуваної делікатності! А ще я боюся, що таке листування було б надто абстрактне, і вбачаю в тій абстрактності загрозу для свого щастя. Мені важко уявити собі, як Марі сама, з власної волі, не під чиїмось впливом — я майже ладен сказати: натиском — відповідає письмово на мого листа. Як бачиш, мене лякає і прямий напад, і шлях листовного освідчення.

— То який же шлях ти думаєш вибрати?

— Я ж тобі вже сказав, що ти мені можеш у цій важкій справі зробити дуже велику послугу. Я хотів би послати до неї тебе.

— Мене?

— Тебе, Руді. Невже ти вважаєш, що це буде такий безглуздий вчинок, якщо ти свою турботу про мене — мені аж хочеться сказати: про моє душевне здоров'я,— турботу, про яку, може, нащадки ніколи й не довідаються, а може, й довідаються, доведеш до такого кінця — візьмеш на себе роль посередника, зв'язківця між мною і життям, оборонця мого щастя? Ця думка, ця ідея сяйнула мені, як, буває, сяйне музична ідея, коли щось компонуєш. Звичайно, треба завжди мати на увазі, що така ідея не буває цілком новою. Що може бути в нотах цілком нового! Але в такому вигляді, як воно виявляється тут, у цьому місці, в цьому зв'язку і в цьому освітленні, те, що колись уже було, може стати новим, так би мовити, оновленим життям, оригінальним і неповторним.

— Мене найменше турбує, наскільки воно нове. Те, що я почув від тебе, досить нове, щоб приголомшити мене. Якщо я правильно тебе зрозумів, я повинен від твого імені посвататись до Марі, попросити для тебе її руки?

— Ти мене правильно зрозумів, та й не міг інакше зрозуміти. І це тільки свідчить про те, що нічого неприродного в моєму проханні немає.

— Ти так вважаєш? А чому ти не пошлеш до неї свого Серенуса?

— Ти, видно, хочеш покепкувати з мого Серенуса? Тобі, мабуть, смішно уявляти його в ролі вісника любові? Ми щойно говорили про те, що дівчині легше було б зважитись, якби на неї хтось вплинув. Отож я й гадаю, що вона ласкавіше вислухає тебе, ніж посланця з таким пісним обличчям.

— Мені зовсім не до жартів, Адрі, вже хоча б тому, що мене, звичайно, схвилювала і настроїла на врочистий лад та роль, яку ти мені приписуєш у своєму житті й навіть в очах нащадків. Про Цайтблома я спитав тому, що він твій давній приятель.

— Так, давній.

— Ну добре, хай буде тільки давній. Та чи не здається тобі, що якраз це «тільки» полегшило б йому завдання, зробило б його придатнішим для такої ролі?