Доктор Фаустус

Коли я наступного разу відвідав Пфайферінг, від хлопцевого приїзду минуло вже два тижні; він за цей час звик там, і його знали всі в околиці. Вперше я побачив хлопця здалеку: Адріан показав мені його з-за рогу дому. Він сидів сам-самісінький на городі, серед грядок полуниць, моркви і буряків, одну ніжку випроставши, а другу зігнувши в коліні, з зачесаним на проділ волоссям, яке спадало йому на чоло, і, здавалося, з якимось трохи зверхнім задоволенням розглядав книжку з малюнками, яку йому подарував дядько. Книжка лежала в нього на колінах, правою ручкою він притримував її за краєчок, а ліва, перегорнувши сторінку, на мить завмирала над нею з розтуленою долонькою в неймовірно, неусвідомлено граційному порухові — такої чарівної пози я, мабуть, ніколи не бачив у дітей (моїм власним дітям вона й не снилася!). І я подумав собі, що, певне, так янголи на небі гортають свої книжки з хвалою Господеві.

Адріан повів мене знайомитися зі своїм дивовижним небожем. Я підтягнувся, як годиться педагогові, щоб усім своїм виглядом показати хлопчикові, що не бачу в його поведінці й позі нічого особливого, принаймні, щоб він не помітив мого зворушення й не чекав від мене солодких слів. Для цього я прибрав суворого вигляду і сказав йому басовитіше, ніж завжди розмовляю, грубувато-поблажливим тоном, яким звичайно звертаюся до дітей:

— То що, синку? Ти, бачу, чемний хлопчик. Що ми тут поробляємо?

І я відразу ж здався сам собі невимовно смішним. А найгірше, що й він сам помітив це, відчув, як мені незручно, і, засоромившись за мене, похилив голівку. Кутики рота в нього опустилися вниз, наче він силував себе не засміятися, і це мене так збентежило, що я взагалі надовго замовк.

Він був іще не в тому віці, коли хлопцеві належить уставати перед дорослими і вклонятися їм; якщо комусь і личив цей невинний привілей, це святобливе пошанування, то саме йому, ще новому мешканцеві землі, ще майже чужому тут і недосвідченому. Він запросив нас «присісти» (швейцарці кажуть «присісти», «прилягти» замість «сісти», «лягти»). Ми сіли на траву, примостивши ельфа посередині, й почали разом із ним розглядати книжку з малюнками, може, ще найприйнятніший твір дитячої літератури з тих, які нам пропонують у книгарнях. Ілюстрована вона була на англійський смак у стилі Кет Гріневей317, і віршики теж були не найгірші. Непомук (я завжди звав його Непомуком, а не Ехо, це ім'я з якихось ідіотських міркувань здавалося мені поетичною манірністю) знав уже їх майже напам'ять і «читав» нам, водячи пальчиком не по тих рядках.

Найдивовижніше те, що я й досі знаю напам'ять ці «вірші», тільки тому, що одного разу — чи, може, й не раз? — вони були проказані його голоском, з його неповторною інтонацією. Я добре пам'ятаю, що йшлося в них про трьох катеринників, які здибалися на одному розі вулиці, а оскільки вони були люті один на одного, то ніхто з них не хотів поступитися місцем. Я міг би й тепер — тільки де мені рівнятися з Ехо! — розповісти кожній дитині яку чудову музику довелося вислухати мешканцям поближніх будинків. Кінець того віршика був такий:

Один лиш песик до кінця318

дослухати їх зміг,

але й його пригода ця

звалила зовсім з ніг.

Треба було бачити, як малий зажурено хитав головою, як сумнішав у нього голос, коли він розповідав про песика, якого той концерт звалив з ніг. А яка чарівна, велична гідність проступала в нього на обличчі, коли він переходив до віршика про двох чудних маленьких добродіїв, що віталися на березі моря:

Я уклінно вас вітаю!319

Лізти в море вам не раю.

На це було чимало причин: по-перше, вода сьогодні дуже мокра, по-друге, температура її всього п'ять градусів за Реомюром, а головне, що в морі «є три гості аж зі Швеції»:

Риба-меч, риба-пилка й акула,

що когось уже, кажуть, ковтнула.

Він так смішно й довірливо висловив ці застереження, так злякано витріщив очі, перераховуючи трьох непроханих гостей, таким зворушливо грізним тоном повідомив про акулу, яка вже буцімто когось ковтнула, що ми з Адріаном зареготали. Він підвів очі від книжки й глянув на нас з лукавою цікавістю, особливо, по-моєму, на мене — мабуть, хотів прочитати на моєму обличчі, чи не зникло з нього, мені ж на користь, тавро нудної, сухої педагогіки.