Доктор Фаустус

І, нарешті, тріо для скрипки, віоли й віолончелі, композиція, яку майже не можна було виконати, технічно впоратися з якою справді могли хіба що три віртуози. Воно вражало і шаленством своєї побудови, логічністю, взірцем якої воно й було, і небувалими звукосполученнями, що їх те вухо, спрагле нечуваного, та мудрована уява змогли, як ніхто, видобути з трьох інструментів.

— Неможливе, але вдячне316,— так одного разу, бувши в доброму гуморі, визначив Адріан це тріо, яке він почав компонувати ще тоді, коли писав концерт легкої музики, й виношував, ліпив під час праці над квартетом,— а сам той квартет, здавалося б, мав би надовго вичерпати творчу потугу людини. То був тугий клубок раптових осяянь, вимог, досягнень і відмов від них в ім'я здійснення нових задумів, рій проблем, що виникали разом із їхнім розв'язанням.

— Ніч, ясна від блискавок,— сказав Адріан.— Не дуже лагідне, трохи тремтливе світло,— додав він.— Що ж, я й сам тремчу, воно схопило мене за барки й пориває за собою, я весь напнутий, як струна, кожен м'яз у мені дрижить. Осяяння, любий мій,— недобре світло, воно пашить червоним полум'ям, і обличчя твоє від нього теж горить недобрим вогнем. Звичайно, коли маєш близького приятеля з класичною освітою, то повинен відрізняти щастя від муки...

І він признався, що часом не знає, чи не краща спокійна нездатність ні до чого, яка його недавно була опанувала, за теперішні тортури.

Я сказав, що це невдячність — так нарікати на свій теперішній стан. З подивом і сльозами радості на очах, але й з таємним страхом людини, не байдужої до нього, я щосуботи прочитував і прослуховував те, що він чистими, чепурними, навіть вишуканими нотними знаками, в яких не було й сліду поспіху чи нервозності, протягом тижня записував на папері — те, що йому, як він казав, «наспівав і навіяв його дух і натхнення». Без перепочинку, можна навіть сказати, не встаючи від столу, він написав три речі, з яких і однієї було б досить, щоб назвати пам'ятним рік, коли вона виникла. Справді, він почав працювати над тріо того самого дня, коли скінчив ленто квартету, яке написав останнім. «У мене таке почуття,— написав він мені, коли я однієї суботи не зміг приїхати,— наче я навчався в Кракові». Зразу я не зрозумів його вислову, поки не згадав, що саме в Краківському університеті в шістнадцятому сторіччі офіційно вивчали магію.

Можу запевнити, що я дуже уважно дослухався до таких його стилістичних зворотів, які він завжди любив і які тепер частіше, ніж будь-коли,— частіше чи таки дуже часто? — почали траплятися в його листах і навіть в усній мові. Скоро з'ясувалося чому. Першим натяком для мене був аркуш з нотами, який я помітив одного дня в нього на письмовому столі й на якому було товсто написано:

«Ця туга спонукала доктора Фаустуса вилити на папір плач свій.»

Він побачив, на що я дивлюся, й забрав у мене з-перед очей аркуш, мовивши:

— Що за нескромні оглядини, пане-брате!

Він ще довго тримав від мене в таємниці свої задуми, які плекав у душі й хотів здійснити без будь-чиєї допомоги. Але від тієї миті я знав те, що знав. Безперечно. 1927 рік, рік камерної музики, був також роком виникнення концепції «Плачу доктора Фаустуса». Хоч як важко в це повірити, а, долаючи такі надзвичайно складні завдання, що впоратися з ними, здавалось, можна було тільки зосередивши на них геть усю свою силу й увагу, дух його вже стояв під знаком другої ораторії, пробуючи охопити її поглядом і серцем, підступитись до неї — страхітливого зойку змученої душі, від початку справжньої праці над яким Адріана відвернула одна подія в його житті, зворушливо-приємна й водночас жахлива.

XLIV

Урсула Шнайдевайн, Адріанова сестра з Лангензальци, народивши за три роки, тисяча дев'ятсот одинадцятого, дванадцятого і тринадцятого, трьох своїх перших дітей, дістала невелике запалення верхівок легень і змушена була провести кілька місяців у санаторії на Гарці. Там вона, видно, залікувала свою хворобу і протягом десяти років, що минули до появи на світ її найменшої дитини, сина Непомука, була невтомною, діяльною дружиною і матір'ю, хоч голод, який панував під час війни і після неї, не дав їй як слід одужати. Урсула часто застуджувалася, і тоді звичайна нежить переходила в бронхіт, та й на вигляд вона була (хоч і могла вдавати з себе радісну й задоволену) якщо не змучена, то принаймні хирлява і бліда.