Доктор Фаустус

Моя розповідь поспішає до кінця, як і все навколо. Все мчить назустріч кінцеві, світ стоїть під знаком кінця,— принаймні для нас, німців, бо наша тисячолітня історія спростувала себе саму, дійшла до абсурду, лиховісно схибила, збилася на манівці і забрела в глухий кут, у розпач, зазнала небаченого банкрутства, опинилася в непроглядній пітьмі, освітлюваній лише омахами пекельного полум'я. Якщо правду каже німецька приказка, що кожен шлях до праведної мети теж від початку до кінця праведний, то треба визнати, що шлях, який привів до цієї біди, був нечестивий — я вживаю це слово в його найпитомішому, релігійному значенні — в кожному своєму відтинку, в кожному повороті, хоч як гірко робити такий логічний висновок тому, хто любить. Неминуче визнання цієї нечестивості зовсім не заперечує любові. Я, звичайний німець і скромний педагог, любив багато чого німецького, скажу навіть, що моє незначне, але сповнене захвату й відданості життя було присвячене любові, часто відлякуваній, завжди боязкій, але навіки вірній любові до справді видатного німця і митця, таємнича гріховність і страшний кінець якого нітрохи не позначилися на моїй любові, що, може,— хто-зна! — була тільки відблиском ласки Господньої.

Я сиджу самітником у своєму фрайзінзькому прихистку й намагаюся не бачити нашого жахливого зруйнованого Мюнхена, повалених статуй, фасадів із порожніми проймами вікон, які ще ховають пустку, що зяє за ними, проте ладні ось-ось відкрити її, збільшивши собою купи цегли й тиньку на брукові. Серце в мене судомно стискається від жалю за моїх нерозумних синів, що вірили, як і більшість народу, вірили, раділи, йшли на жертви, воювали, а тепер уже давно разом з мільйонами таких, як і вони, витріщивши з жаху очі, переживають протверезіння, що має скінчитися цілковитою безпорадністю, глибоким розпачем. Мені, що не визнавав їхньої віри, не міг поділяти їхнього щастя, вони не стануть ближчі через свою біду. Та ще й складуть на мене вину — наче доля наша була б інакшою, якби й я снував ті самі лихі мрії, що вони. Поможи їм, Боже, в їхньому недоумстві. Я лишився сам зі своєю старою Геленою, яка дбає про те, щоб я був не голодний і не холодний, і якій я часом читаю приступні їй уривки з цього життєпису,— на закінчення його й спрямовані серед цієї руїни всі мої думки й почуття.

Пророцтво кінця, назване «Apocalypsis cum figuris», велично й гостро прозвучало в лютому 1926 року у Франкфурті-на-Майні, десь через рік після тих страшних подій, про які я щойно розповів, і, мабуть, почасти й пригніченість, яку вони залишили по собі, не дала Адріанові змоги перебороти себе, вийти зі своєї звичної схими й особисто побути на концерті, вкрай сенсаційному, хоч там і не обійшлося без злісного крику й дурного сміху. Він так ніколи й не почув свого твору, одного з двох головних символів свого суворого й гордого життя,— правда, після всього, що він завжди казав про те «почути», не дуже й випадає жалкувати. Крім мене — мені пощастило звільнитися на кілька днів для тієї поїздки,— із наших знайомих лише добра Жанетта Шойрль, хоч і не дуже мала за що, приїхала на концерт до Франкфурта й потім розповіла про нього у Пфайферінзі Адріанові своєю неповторною французько-баварською говіркою. В ті роки він завжди радів, коли до ньoro приїздила ця елегантна простачка: її присутність якось дивно заспокоювала його, давала йому немов почуття безпеки, і справді я бачив, як вони мовчки, ніби сховавшись від усього світу, сиділи рука в руку в кутку абатського покою. Це «рука в руку» було невластиве йому, воно означало якусь зміну в ньому, і я зауважив її зворушено, навіть радісно, хоч і з острахом.

Більше, ніж будь-коли, він любив у той час і товариство Рюдігера Збройносена, схожого на нього очима. Правда, той джентльмен-голодранець, за своєю давньою звичкою, скупо обдаровував собою друзів, та коли вже з'являвся, то ладен був ходити на далекі прогулянки в поле, які Адріан любив, особливо коли не міг працювати, а Рюдігер ще й присмачував їх терпким, химерним гумором. Бідний, як церковна миша, він тоді мав велику мороку зі своїми занехаяними, зіпсованими зубами й говорив тільки про підступність дантистів, що спершу вдавали, ніби лікують його просто як друзі, а тоді раптом виставили нечувані рахунки, про систему сплати боргу частинами, про перерви в лікуванні, після яких він змушений звертатися до нового лікаря, добре знаючи, що ніколи не зможе розрахуватися з ним, і так далі. Нарешті, вимучивши його, вони поставили йому великий міст на ті стирчаки, що лишилися, які скоро почали розхитуватись під його вагою, і виникла страшна небезпека, що вся та штучна споруда завалиться і йому знов доведеться шукати лікарів, влазити в нові невиплаті борги.

— Він... уже... ламається! — моторошним тоном проголошував Збройносен, але нітрохи не ображався, коли Адріан так реготав із його невдач, що в нього аж сльози набігали на очі, навпаки, начебто тільки на це й чекав і сам, як хлопчак, аж корчився зі сміху.