Доктор Сон

Він побачив Фреда шестирічного, він плаває в Сако зі своїм братом, Фред раз у раз підсмикує на собі ззаду плавки, щоб не спадали, бо вони завеликі, вони з дешевого розпродажу, як фактично й усе інше, що він має. Він побачив його в п’ятнадцять років, як він цілується з якоюсь дівчиною у Бриджтонському драйв-іні й відчуває запах її парфуму, торкаючись її грудей, і мріє, щоб ця ніч ніколи не кінчалася. Він побачив його у двадцять один рік, він їде в Гемптон-Біч[413] разом з «Подорожніми Святими», верхи на «Гарлі FXB» моделі «Стерджис»[414], так гарно, він переповнений пігулками і червоним вином, і день цей, як молот, всі дивляться, як довгий, блискучий, з гуркотом нахер-усіх мчить караван «Святих»; життя вибухове, як феєрверк. І бачить він квартиру, в якій живе Карлінг — жив — зі своїм маленьким песиком, якого звуть Бравні. Нічого особливого цей Бравні, просто дворняжка, але він розумний. Іноді він стрибає цьому санітару на коліна і вони разом дивляться телевізор. Бравні тривожить розум Фреда, бо він чекатиме, коли ж Фред повернеться додому, виведе його трішки погуляти, потім насипле йому повну миску «Вигідної підливки»[415].

— Не тривожся за Бравні, — сказав Ден. — Я знаю одну дівчину, яка буде рада ним опікуватися. Вона моя племінниця, і в неї сьогодні день народження.

Карлінг дивився вгору на нього своїм єдиним зрячим оком. Дихання його стало зовсім деренчливим і гучним; ніби торохтить двигун, забитий брудом.

(«якщо можеш допоможи мені…прошу доку… якщо можеш допоможи мені»)

Так. Він міг допомогти. Це було його служіння, те, заради чого його було створено. Тихо було тепер у «Рівінгтон Хаусі», стало вже дуже тихо. Десь неподалік якісь двері вихнули, відкриваючись. Вони підійшли до межі. Фред Карлінг дивився вгору на нього, запитуючи: «Що?» Запитуючи: «Як?»

— Тобі просто треба трохи поспати.

(«не кидай мене»)

— Ні, — сказав Ден. — Я тут. Я буду тут, поки ти не спиш.

Тоді він вхопив обидві руки Фреда Карлінга в свої. І посміхнувся.

— Поки ти не спиш, — промовив він.

1 травня 2011 — 17 липня 2012

Авторські нотатки

Моєю першою книжкою, що вийшла у видавництві «Скрібнер»[416] 1998 року, була «Мішок кісток». Бажаючи задовольнити своїх нових партнерів, я виїхав з тією книжкою у промо-тур. Під час однієї автограф-сесії якийсь парубок мене спитав: «Цікаво, чи нема якихось ідей, що могло потім трапитися з хлопчиком із «Сяйва»?»

Це запитання стосовно тієї старої книги я сам собі часто ставив — разом із іншим: що могло б трапитися з нещасним батьком Денні, якби той знайшов Анонімних Алкоголіків, а не намагався впоратися сам, за допомогою того, що люди в АА називають «тверезістю з білими кісточками пальців».

Як було і з «Під Куполом», і з «11/22/63», це була така ідея, що ніколи не полишала моєї уяви. Раз у раз — стоячи в душі, дивлячись телевізор, їдучи довгою автотрасою — я ловив себе на тому, що вираховую вік Денні Торренса і загадуюся, де він зараз міг би бути. Не кажучи вже про його матір, ще одну засадничо добру душу, що залишилася в руйнівній кільватерній смузі після Джека Торренса. Венді й Денні були, говорячи сучасним жаргоном, співзалежними — людьми, пов’язаними путами любові та відповідальності за члена їх сім’ї, алкоголіка. У якийсь момент у 2009 році один з моїх друзів, одужуючий алкоголік, сказав мені ось яку коротку фразу: «Коли хтось один із співзалежних потопає, життя іншого проходить у нього перед очима». Це вразило мене; занадто правдиво воно звучало, щоб бути забавним, і, гадаю, саме в той момент став неуникним «Доктор Сон». Я мусив би розуміти.

Чи брався я за цю книгу з трепетом? Краще самі собі уявіть. «Сяйво» — один із тих романів, які люди завжди згадують (разом з «Долею Сейлема», «Кладовищем хатніх тварин» та «Воно»), коли говорять про мої книжки, які їх насправді, до дрижаків, колись нажахали. Плюс зазвичай також згадують фільм Стенлі Кубрика (який, схоже, ще багато хто пам’ятає: з причин, яких мені ніколи до кінця не зрозуміти) як один із найлячніших фільмів бачених ними в житті. Якщо ви бачили той фільм, але не читали самого роману, вам слід собі занотувати, що «Доктор Сон» є продовженням книги, яка, на мою думку, і є Правдивою Історією сім’ї Торренсів.

Мені подобається думати, що я все ще доволі вправний у тому, що роблю, але ніщо не в змозі перевершити пам’яті про добрий ляк, і я насправді маю це на увазі, кажучи ніщо, особливо коли той призначався молодим і вразливим. Було принаймні одне блискуче продовження фільму Альфреда Гічкока «Психо» («Психо IV» Міка Гарріса, з Ентоні Перкінсом знову в ролі Нормана Бейтса), але люди, які дивилися цей — або будь-який інший сиквел, — тільки хитали головами, кажучи: «Ні, ні, зовсім не ті враження». Вони пам’ятають той перший раз, коли штора відсувається і ніж починає свою роботу[417].