Долорес Клейборн

Після пари разів я вже знала, шо робити. Як тільки я чула той її вереск, то зривалася з ліжка й летіла за двері — моя спальня лише за двоє дверей від її, знаєте, через комору для білизни. Відколи її трафив той перший припадок через ковтунці, я в коридорі поставила мітлу із совком на кінці ручки. Я, як та оглашенна, забігала до неї в кімнату, розмахувала мітлою, ніби перед поштовим поїздом, та на все горло волала (лиш-но так я могла докричатися до неї).

— Я спиню їх, Віро! — кричала я. — Я їх спиню! Ви лиш поперед батька в пекло не лізьте!

І я мела в куті, на який вона дивилася, а потому і в другім куті, шоб напевне. Деколи вона відразу після того вспокоювалася, але частіше зачинала пищати, шо є ше під ліжком. То я ставала раком і вдавала, ніби і там замітаю. Якось та стара бідна недотепа зо страху чуть не впала з ліжка просто на мене, так нахилялася дивитися, чи точно ніц нема. Вона би мене, певно, як ту муху прибила. Ну, то була би чиста кумедія!

Шойно замела кожне місце, яке її лякало, то показувала порожній совок і казала: «Осьо, дорогенька, видите? Я кожнісіньку ту дрантиву бісівщину зібрала».

Вона перше дивилася в совок, а далі на мене, вся тряслася, і в очах у неї стілько сліз було, шо вони плили, як ото каміння, коли в потік дивишся, і шептала вона: «Ой, Долорес, вони такі сірі! Такі негарні! Забери їх геть. Прошу тебе, забери їх геть від мене!»

Я ховала мітлу й порожній совок назад собі під двері, шоб на другий раз вони зразу були під рукою, а далі верталася, шоби вспокоїти її, наскілько могла. Та й себе так само вспокоїти. А якшо ви думаєте, нашо мені було вспокоюватися, то самі попробуйте встати серед ночі в тім вели­чезнім старім музеї, де за вікном виє вітер, а всередині виє скажена стара баба. Серце стугоніло, як локомотив, і я ледве дихати могла… але не могла я їй того показувати, бо та ше зачала би сумніватися, і шо би з того далі було?

Зазвичай після тих тарарамів я чесала їй волосся — то, здавалося, штука, шо її заспокоює найшвидше. Перше вона стогнала і плакала, а деколи тягнулася руками й обіймала мене, впиралася лицем мені в черево. Пам’ятаю, які в неї вічно гарячі були щоки й чоло після тих її фортелів із ковтунцями і як вона деколи просто сльозами намочувала мені нічнушку. Бідна стара жінка! Я так думаю, тут ніхто з нас не знає, як то, бути такою старою і ше й шоб за тобою такі біси гналися, шо ти сама не можеш пояснити, навіть собі.

Деколи навіть пів години того вичісування не помагали. Вона далі дивилася попри мене в кут і раз за разом переставала дихати й нила. Або ляпала в темноті руками під ліжком, а далі вихоплювала їх, ніби думала, шо там внизу шось є і хоче її вкусити. Раз чи два вже навіть я думала, шо виділа, як шось під ліжком шмигає, і мусіла зціпити зуби, шоб самій не в крик. Але то, звісно, була просто тінь її руки, і я то знала, але то я так, шоб показати, до якого стану вона мене саму довела. Ая, навіть мене, а я здебільш така сама розсудна, як і язиката.

Як до того доходило і вже не було на то ради, я лягала до неї. Руками вона обвивала мене й тримала за боки, голову клала набік на то, шо в мене від грудей зосталося, а я своїми руками обіймала її та так і тримала, доки вона не засинала. Далі я вилазила з ліжка, дуже повільно й легко, шоби її не збудити, і верталася до себе в кімнату. Пару разів було, шо я й того не робила. У ті рази — вони все були, коли вона будила мене серед ночі своїми зáводами, — я засинала коло неї.

В одну таку ніч мені й приснилися ковтунці. Але в сні я була не я. Я була нею, прикутою до лікарняного ліжка, бо така вже жирна була, шо ледве могла обернутися без чужої помочі, дзюрка десь у глибині в мене страшенно горіла від запалення сечівника, яке ніколи до кінця не відступало, як порахувати, яка вона все там внизу була мокра, і я зовсім ніц не могла подіяти. Килимок під дверима був виставлений, на заваду жучкам і бацилам, можна так сказати, а напис усе був у правильний бік.

Я подивилася в кут і ввиділа там шось таке як голову з порохів. Очі в неї були закочені, а рот роззявлений, і в нім повно було гострезних зубів із порохів. Вона зачала підступати до ліжка, але повільно, а як знов перекотилася лицем догори, то очі дивилися просто на мене, і я ввиділа, шо то Майкл Донован, чоловік Віри. Але як лице було вид­но другий раз, то був мій чоловік. То був Джо Сент-Джордж зі злим оскалом на лиці, і він клацав рядами порохових зубів. Як лице з’явилося третій раз, то вже я не знала, чиє воно було, але воно було живе, було голодне і так і хтіло докотитися просто до мене, шоби мене з’їсти.