Читаем Долорес Клейборн полностью

Я чуть не сказала йому, шо навіть якби в куті сидів Ґері Купер із Рітою Гейворт, то я б не примітила, але потому подумала: нашо тим тривожитися? Як Джо собі випивав, із ним сваритися смислу ніякого не було. Я в той шлюб не зовсім уже із закритими очима скочила, і не буду вам доказувати інакше.

— Якшо мені під спідницю якийсь хлоп заглядав, то ти чого не пішов і не сказав йому очі закрити, га, Джо? — спиталася я. То я просто пошуткувала — може, хтіла його відволікти, я вже й не пам’ятаю точно, — але він то не зрозумів як жарт. Ото я пам’ятаю. Джо не з тих був, шо жарти розуміють. Якшо серйозно, я би сказала, шо в нього взагалі ніякого почуття гумору не було. Отого я дійсно не знала, як ішла з ним під вінець. Тогди я ше думала, шо почуття гумору — то як ніс чи пара вух, у когось ліпше, у когось гірше, але в усіх є.

Він мене злапав, перегнув собі через коліно і шльопнув своїм капцем. «Поки жива, Долорес, ніхто не має знати, якого кольору в тебе спіднє, окрім мене, — сказав він. — Чуєш мене? Крім мене, ніхто».

Я тогди ше подумала, шо то якась така любовна гра, він удає ревнивого, шоб мені підлестити, — отака я була телиця. Там була одна ревність, то ясно, але любови там ніякої не було. То було більше подібне, як пес кладе лапу на свою кістку й гарчить, аби ніхто не підходив. Я тогди того не знала, того з тим мирилася. Далі я з тим мирилася, бо думала, шо як чоловік подеколи б’є свою жінку, то просто ше одна частина шлюбу — частина негарна, але якшо так подумати, то і виходок пуцувати — не дуже гарна частина шлюбу, і всьо одно більшість жінок добряче того понароблюються після того, як весільна сукенка й вельон ідуть на стрих. Шо, не так, Ненсі?

Мій тато так само на маму, бувало, руку підіймав, і, відай, звідти я й дістала ту думку, шо то нормально — просто шось таке, із чим треба миритися. Я любила свого тата страшне, і вони одна з другим страшне любилися, але міг він і руки порозпускати, як йому якийсь волос впоперек сраки ліз.

Пам’ятаю, було мені певно, йой, та десь дев’ять років, коли тато прийшов додому після того, як косив поле в Джорджа Річардза на Західнім кінці, а мама йому вечерю не зготувала. Я вже не пам’ятаю, чого вона того не зробила, але дуже добре пам’ятаю, шо було далі, як він прийшов. Вбраний він був лиш у комбінезон (робочі боти й шкарпетки скинув перед порогом, бо в них було повно полови), а лице та плечі в нього згоріли, як у рака. Волосся від поту поприлипало до скронь, а на чолі, прямо між зморшок над бровами, застрягло сіно. Він виглядав розпашілим, змученим і вже готовим роззлоститися.

Пішов він на кухню, а на столі не було ніц, крім скляного дзбанка з квітками. Він обертається до мами й каже:

— Де шось їсти на вечерю, недотепо?

Вона відкрила рота, але не встигла ніц сказати, як він накрив їй долонею лице і штовхнув у кут. Я стояла при вході на кухню і всьо то виділа. Він пішов на мене, голову опустив, і волосся йому троха висіло перед очима, — усе, як я виджу, шо якийсь хлоп так іде додому, змучений із роботи з бідоном від обіду в руці, то згадую тата, — і я настрашилася. Хтіла зійти йому з дороги, бо думала, шо він і мене штовхне, але ноги в мене стали як дерев’яні, не могла з місця зрушити. Але нє, він того не зробив. Він просто взяв мене тими теплими ручищами, посунув убік і пішов далі за хату. Сів на ковбан для дров, склав руки на колінах, голову похнюпив, ніби дивився собі на руки. Перше розлякав курей, але далі вони вернулися й зачали дзьобати в нього коло ніг. Я думала, він їх розкопає, шоби пір’я летіло, але він і того не робив.

За якийсь час я пішла подивитися, де мама. Вона так і сиділа в куті. Накрила лице рушником кухонним і під ним плакала. Руки схрестила на грудях. Ото я найліпше пам’ятаю, хоч і не знаю чого, — як вона схрестила собі так руки на грудях. Я підійшла та обійняла її, вона відчула мої руки в себе на стані й обняла мене теж. Далі забрала рушник з лиця, витерла ним сльози й сказала мені вийти запитати в тата, чи не хоче він стаканчика холодного лимонаду або пляшку пива.

— Обов’язково скажи йому, шо пива є лиш дві пляшки, — сказала вона. — Якшо він хоче більше, то треба піти до склепу або взагалі не пити.

Я пішла й переказала то йому, а він сказав, шо пива не хоче, а от стаканчик лимонаду буде якраз то, шо треба. Я побігла по лимонад. Мама робила йому вечерю. Лице в неї троха розпухло від плачу, але вона собі шось наспівувала, і тої ночі в них пружини в ліжку рипіли, так само як і в більшість інших ночей. Ніхто ніц не казав, не думав. У ті часи таке називали домашньою покарою, то було частиною хлопської роботи, і якшо я після того взагалі шось думала, то хіба, шо мамі дійсно того троха треба було, інакше би тато такого не зробив.

Я й інші пару разів виділа, як він її карає, але цей я запам’ятала найліпше. Я ніколи не виділа, шоби він бив її кулаками, як деколи мене бив Джо, але якось він шварк­нув їй по ногах куском мокрої парусини, а від того, певно, пекло так, шо всратися можна було. Знаю, шо від того лишилися червоні знаки, які весь день не сходили.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дело Аляски Сандерс
Дело Аляски Сандерс

"Дело Аляски Сандерс" – новый роман швейцарского писателя Жоэля Диккера, в котором читатель встретится с уже знакомыми ему героями бестселлера "Правда о деле Гарри Квеберта" И снова в центре детективного сюжета – громкое убийство, переворачивающее благополучную жизнь маленького городка штата Нью-Гэмпшир. На берегу озера в лесу найдено тело юной девушки. За дело берется сержант Перри Гэхаловуд, и через несколько дней расследование завершается: подозреваемые сознаются в убийстве. Но спустя одиннадцать лет сержант получает анонимное послание, и становится ясно, что произошла ошибка. Вместе с писателем Маркусом Гольдманом они вновь открывают дело, чтобы найти настоящего преступника а заодно встретиться лицом к лицу со своими призраками прошлого.    

Жоэль Диккер

Детективы / Триллер / Прочие Детективы / Триллеры
Убить Ангела
Убить Ангела

На вокзал Термини прибывает скоростной поезд Милан – Рим, пассажиры расходятся, платформа пустеет, но из вагона класса люкс не выходит никто. Агент полиции Коломба Каселли, знакомая читателю по роману «Убить Отца», обнаруживает в вагоне тела людей, явно скончавшихся от удушья. Напрашивается версия о террористическом акте, которую готово подхватить руководство полиции. Однако Коломба подозревает, что дело вовсе не связано с террористами. Чтобы понять, что случилось, ей придется обратиться к старому другу Данте Торре, единственному человеку, способному узреть истину за нагромождением лжи. Вместе они устанавливают, что нападение на поезд – это лишь эпизод в длинной цепочке загадочных убийств. За всем этим скрывается таинственная женщина, которая не оставляет следов. Известно лишь ее имя – Гильтине, Ангел смерти, убийственно прекрасный…

Сандроне Дациери

Триллер
Смерть в пионерском галстуке
Смерть в пионерском галстуке

Пионерский лагерь «Лесной» давно не принимает гостей. Когда-то здесь произошли странные вещи: сначала обнаружили распятую чайку, затем по ночам в лесу начали замечать загадочные костры и, наконец, куда-то стали пропадать вожатые и дети… Обнаружить удалось только ребят – опоенных отравой, у пещеры, о которой ходили страшные легенды. Лагерь закрыли навсегда.Двенадцать лет спустя в «Лесной» забредает отряд туристов: семеро ребят и двое инструкторов. Они находят дневник, где записаны жуткие события прошлого. Сначала эти истории кажутся детскими страшилками, но вскоре становится ясно: с лагерем что-то не так.Группа решает поскорее уйти, но… поздно. 12 лет назад из лагеря исчезли девять человек: двое взрослых и семеро детей. Неужели история повторится вновь?

Екатерина Анатольевна Горбунова , Эльвира Смелик

Фантастика / Триллер / Мистика / Ужасы