Долорес Клейборн

Він глипнув на мене, на сокирку, далі знов на мене. Видіти зачудовання в нього на лиці було би смішно, якби то всьо не було так серйозно.

— А далі, як закінчиш, то обов’язково тої варенини собі загрій і добавки візьми, — сказала я йому. — Жери, доки не тріснеш, бо підеш у каталажку, а там, чула, ніц доброго й домашнього їсти не дають. На початках будеш, напевно, в Белфасті. Певно, і костюм тобі оранжевий видадуть по розміру.

— Мандо, стули пащу свою, — каже він.

Але я не стулила.

— Далі, певно, переведуть у Шоушенк, а там я точно знаю, шо теплого ніц на стіл не дають. І по п’ятницях там у покер із пивом не побавишся з дружками своїми в барі. Я лиш кажу тобі зробити всьо скоро, і шоби діти не виділи тої капари, як докінчиш.

Далі я закрила очі. Я була майже певна, шо він ніц не зробить, але майже певність мало помічна, як стоїть питання життя та смерти. То одно з того, шо мені спало на ум тої ночі. Я стояла із закритими очима, виділа лиш темноту й думала, як воно буде чутися, як та сокирка розрубає мені ніс, губи, зуби. Пам’ятаю, шо думала, шо перед тим, як умерти, точно відчую язиком скалки з дерева, і ше втішилася, шо наточила лезо шойно два чи три дні тому. Якшо він мене вже мав убити, то не тупою сокиркою.

Стояла там я ніби років із десять. А далі він сказав, якось так мужикувато та досадливо:

— Будеш іти спати чи далі будеш стояла, як та Гелен Келлер[10], якій траханина наснилася?

Я розкрила очі і ввиділа, шо сокирку він поклав під крісло — було видно, як з-під волана крайчик ручки стирчить. Газета лежала в нього на ногах, як палатка. Він нагнувся та струсив її, — пробував вестися так, ніби ніц того не сталося, зовсім, — але по щоці йому текла кров із вуха, а руки тряслися якраз так, шоби сторінки газети легенько шурхотали. Він ше лишив червоні відбитки пальців на сторінках, і я рішила всьо то спалити до дідькової матері перед тим, як він спати піде, аби діти не ввиділи та не гадали, шо сталося.

— Нічнушку я вдягну скоро, але перше нам треба з цим розібратися, Джо.

Він підіймає очі й через зуби цідить мені:

— Ти, Долорес, так сильно не борзій. Бо то може дуже погано кінчитися. Мене ліпше не зачіпати.

— Я не зачіпаю, — кажу я. — Лиш хочу сказати, шо вже то скінчилося, шо ти міг мене вдарити. Якшо зробиш так ше хоч раз, хтось із нас поїде до шпиталю. Або в трупарню.

Він довго-довго дивився на мене, Енді, а я дивилася на нього. Сокирка була не в нього в руці, а під кріслом, але то не важило. Я знала, якшо опущу очі скоріше, як він, потиличники та удари по хребту не скінчаться ніколи. Але нарешті він опустив очі знов на газету та якось буркнув:

— До роботи візьмися, жінко. Рушник принеси мені для голови, як більше ніц не можеш. Вся сорочка в юшці.

То був останній раз, як він мене вдарив. Розумієте, в душі він був сцикун, хоч я ніколи того слова йому не говорила — ні тогди, ні ніколи. Таке зробити — то найрискованіше, шо може бути, мені здається, бо сцикун більше за всьо на світі боїться, шо його розкриють.

Само собою, я знала, шо є в нім острах. Я би не посміла вгатити його по голові тим дзбанком, якби не думала, шо скоріше сама вийду в плюсі. Та й до того я дешо зрозуміла, поки сиділа в кріслі після того, як він мене вдарив, і чекала, доки нирки відпустить: якшо я не постою за себе теперка, то, певно, ніколи вже за себе не постою. Того я так учинила.

Знаєте, розбити дзбанок Джо об голову — то була проста частина. Перше ніж я змогла то зробити, я мусіла раз і назавжди викинути з голови спогад, як тато штовхав маму та як лупив її по литках мокрою парусиною. Забути то було тяжко, бо я страшне як любила їх обох, але кінець кінцем змогла то зробити… напевно, того шо я мусіла то зробити. І я тішуся, шо зробила то, навіть лиш того, шо Селені не прийдеться ніколи згадувати, як її мама сиділа в куті й ревіла з рушником коло лиця. Моя мама приймала, коли тато її частував, але я не збираюся сидіти та їх судити. Може, вона мусіла приймати, а він мусів частувати, бо інакше його би принижали хлопи, з якими він щодень жив і працював. Тогди й часи були інакші — більшість людей і не розуміють, наскілько інакші, — але то не значить, шо я мусіла миритися з Джо просто того, шо мені стало дурості взагалі вискочити за нього заміж. Нема ніякої покари в тім, шо чоловік б’є жінку кулаками чи дровами з ящика, і кінець кінцем я вирішила, шо не буду таке дозволяти ні таким, як Джо Сент-Джордж, ні якомусь другому хлопові.

Були випадки, шо він піднімав на мене руку, але потому думав і спинявся. Деколи, як рука вже була вгорі, хтіла вдарити, але не дуже замірялася бити, я в нього в очах виділа, шо він згадував той дзбанок… а може, і сокирку. А далі вдавав, ніби підняв руку лиш шоби голову почухати чи витерти чоло. То був урок, який він вивчив із першого разу. Може, єдиний такий урок.