Долорес Клейборн

Дешо інше вилізло того вечора, як він вдарив мене поліном, а я його дзбанком. Мені не хочеться то розказувати, — я з тих старомодних, шо думають, то, шо діється в людей у постелі, має там і лишатися, — але, відай, ліпше розповісти, бо то, напевне, частково грає роль у тім, як усьо вийшло.

Хоч ми були пошлюблені й жили разом під одним дахом наступні два роки, — а може, й майже три, я вже не па­м’ятаю добре, правда, — він пробував виконати свій шлюбний обов’язок зі мною після того лише пару раз. Він…

Шо, Енді?

Ну само собою, я хочу сказати, шо він був імпотент! А про шо би ше я могла говорити, шлюбний обов’язок мої труси вбирати, якби йому таке припекло? Я йому ніколи не відказувала. Він просто втратив до того спосібність. Він не був із тих, шо хочуть щоночі, навіть на початках, та й не затягував він той процес — майже всьо то було трах-бам, на добраніч, мадам. Та й усьо одно, йому вистачало інтересу, шоби раз чи два на тиждень вилазити наверх… до того часу, як я його тим дзбанком вдарила.

Якоюсь мірою то і випивка повпливала — він став пити набагато більше в ті останні роки, — але не думаю, шо то була єдина причина. Пам’ятаю, як він одної ночі скочувався з мене хвилин через двадцять марного тужіння та хекання, а його болтик так і висів собі, м’який, як макаронина. Не знаю, скілько то тогди минуло часу від вечора, про який я вам оповіла, але знаю, шо то точно було після, бо пам’я­таю, як лежала, нирки в мене боліли, і я думала, шо скоро встану та й піду троха аспірину прийму від них.

— На, маєш, — каже він мені, чуть не плаче. — Ти, певно, тішишся, Долорес. Тішишся?

Я ніц не сказала. Деколи буває так, шо, шо би жінка чоловікові не сказала, всьо буде зле.

— Тішишся? — далі каже він. — Тішишся, Долорес, га?

Я всьо одно ніц не сказала, лиш лежала та й дивилася на стелю і слухала вітер надворі. Тої ночі він дув зі сходу, і я чула в нім океан. Все любила той звук. Він мене заспокоює.

Він обернувся, і я вчула його пивне дихання собі в лице, тухле й кисле.

— Виключати світло раніше помагало, — каже він, — а тепер уже нє. Я твою погану морду навіть у темноті виджу. — Він потягнувся рукою, стиснув мені цицьку і потряс нею. — А це-во, — каже він. — Розбовтана та плоска, як оладок. А пизда твоя — то ше гірше. Тобі, блядь, ше навіть тридцять п’ять не стукнуло, а тебе їбати — то саме, шо в калюжу тикати.

Я думала сказати: «Якшо в мене там калюжа, то ти би міг і без стояка запхати, Джо, і шо, легше тобі від того стало?» — але тримала рот на замку. Патриція Клейборн дурних не ростила, я вже вам казала.

Ми ше троха були тихо. Я вже була вирішила, шо він досить мені погані наговорив, шоб нарешті заснути, і вже думала вийти собі по аспірин, як він знов забалакав… і того разу, я майже певна, він дійсно плакав.

— Ліпше би ніколи твоєї морди не видів, — каже він, а далі: — Чого просто не взяла ту сокирку срану та й не відсікла її собі, Долорес? Мені би то однаково виглядало.

Того видите, не я одна думала, шо як вдарила його тим дзбаном з вершками, — і як я сказала, шо тепер в хаті дешо поміняється, — то й з’явилася та проблема. Але я всьо одно ніц не сказала, лиш чекала, шоби знати, чи він засне, чи знов схоче на мене руками розмахувати. Він лежав коло мене голий, і я точно знала місце, куда кинуся, якби він попробував. Скоро почула, як він хропе. Не знаю, чи був то останній час, як він попробував бути зі мною як чоловік, але якшо нє, то десь майже останній.

Ніхто з його дружків сном-духом про ті речі не чув, ясне діло. Він же не розталяпував би про то, як жінка йому дзбанком до безпам’ятства врізала, і тепер його когутик навіть гребінь не показує, еге? Такий, як він, точно нє! Того коли інші хвасталися, як обходяться зі своїми жінками, то і він за компанію розказував, як дав мені по чолі за то, шо я язиком сильно дражнила його або купила собі в Джонспорті сукенку, але не спитала його перед тим, чи можна так тратити гроші зі слоїка.

Звідки я знаю? Ну а як, буває й таке, шо я розкриваю вуха замість того, шоби розкривати рота. Знаю, у то тяжко повірити, як ви ото нині мене слухаєте, але то правда.

Пам’ятаю, якось то раз я робила на пів ставки в Маршалів. Енді, пам’ятаєш Джона Маршала, як він вічно торочив, шо побудує міст до материка? І тут задзвенів дзвінок. Я була в хаті сама і так спішила, шоби відкрити двері, шо посунулася на килимі та й влупилася добре об кут полиці над каміном. У мене від того на руці над ліктем лишився великий синяк.

Десь за три дні, як той синяк із темно-коричневого робився жовтувато-зеленим, як то буває, я стріла на селі Івет Андерсон. Вона виходила зі склепу, а я якраз заходила. Вона глипнула на синяк у мене на руці, а як заговорила, то голос у неї аж сочився співчуттям. Так говорити може лиш жінка, яка шойно повиділа шось, від чого вона тішиться більше, ніж свиня від гноївки.

— Ті хлопи — то жахіття, правда, Долорес? — каже вона.