У той самий час вона страшенно від мене віддалялася. Нє, вона всьо одно робила по хаті то, шо я їй казала, деколи про школу розповідала… але тільки як я бралася й кліщами з неї то витягувала. Був якийсь холод від неї, шо раніше такого не було, і лиш пізніше я ввиділа, як воно всьо склалося докупи і як всьо зачалося в той вечір, коли вона вийшла зі спальні й ввиділа нас, як тато тримає руку коло вуха, звідки кров’яка лиє йому межи пальці, а мама стоїть над ним із сокиркою.
Я вже вам казала, він був не з тих хлопів, шо пропускають деякі нагоди, і то був ше один тому приклад. Томмі Андерсону він одну історію повідав. То, шо він повідав своїй доньці, було з одного села, але з другої парафії. Я думаю, у нього на умі перше не було ніц, крім злості. Він знав, як я люблю Селену, і, певно, думав, шо як розказати їй, яка я погана й заїдлива, — а може, й навіть яка я
Він заліз у її життя, і як там впинився, то, певно, нарешті примітив, як вона розцвіла, та й вирішив, шо хоче не просто, аби вона слухала його балачки чи подавала інструменти, як він головою залізав у капот якогось старого тарантаса. І весь час, поки то діялося та відбувалися зміни, я бігала туда-сюда, гарувала на чотирьох роботах і старалася давати собі раду з комунальними так, шоби ше щотижня відкладати троха дітям на коледж. Я ніц не виділа, доки вже було майже запізно.
Моя Селенка — вона була жвава балакуча дівочка і все була готова догодити людям. Як просити її, шоби шось принесла, то вона не йшла, а бігла. Як постаршала, то сама накривала вечерю на стіл, поки я на роботі була, навіть не треба було просити її. На початках бувало, шо і горіло шось у неї, і Джо за то буркав на неї чи глумився — не раз вона через нього до себе в сльозах бігла, — але десь у той час, про який я вам розказую, він перестав так робити. Тогди, навесні і вліті 1962-го, він такого кіна грав, гейби кожний її пляцок — то якась чиста амброзія абощо, навіть як корж був твердий як цемент, а хлібець її то так нахвалював, гейби то якийсь французький наїдок. Вона тою похвалою тішилася — ну само собою, будь-хто би тішився, — але від того не пиндючилася. Вона не з таких дівочок була. Але я вам одно скажу: коли Селена нарешті лишила дім, вона ліпше готувала їсти без настрою, ніж я з настроєм.
Шо стосується помочі по хаті, то я би нікому ліпшої доньки й не побажала… особливо для мами, яка мусіла майже весь час прибирати капару за чужими людьми. Селена ніколи не забувала перевірити, шоби Джо-молодший і малий Піт мали спаковані ланчі, як зрання йшли до школи, а ше обгортала їм книжки на початку кожного року. Джо-молодший міг хоч ту роботу сам робити, але вона йому
Вона в перший же рік була взірцевою ученицею, але анітроха не втратила інтересу до того, шо було вдома, як ото багато мудрих дітей у її віці. Більшість дітей у тринадцять-чотирнадцять беруть собі до голови, шо всі, кому за тридцять, — то старі перґюнти, і вони, як тільки ті перґюнти заходять до хати, за дві хвилини вже з хати тікають. Але не Селена. Вона їм носила каву, помагала з тарелями і всяке таке, а далі сиділа в кріслі коло «франклінки»[11]
і слухала, як дорослі балакають. Чи то коли я сиділа з одною-двома своїх коліжанок, чи то коли Джо з трьома-чотирма колєґами своїми, вона слухала. Вона би лишалася, навіть як він із дружками грав в покер, якби я їй дозволяла. Але я не дозволяла, бо так вони вже там матом крили. Та дитина гризла розмови, як миша шкірку сирну гризе, а шо не могла з’їсти, то відкладала собі.Аж тут раптом вона змінилася. Я не знаю, коли саме та зміна зачалася, але я то вперше ввиділа, десь як вона перейшла в другий клас середньої школи. Ближче до кінця вересня, скажу так.
Перше, шо я примітила, — то, шо вона не прибувала додому раннім поромом, як майже все робила минулого року, хоч їй так виявилося дуже добре — вона встигала в себе в кімнаті поробити уроки до того, як хлопчиська верталися, а далі троха прибирала чи зачинала порати вечерю. Замість другої години вона сідала на той, шо відчалює з материка в четвертій сорок п’ять.