Долорес Клейборн

А далі настав один день — десь перед Гелловіном, бо пам’ятаю, шо малий Піт тогди повісив у вікні дверей паперову відьму, — як мені після ланчу треба було до Стрейгорнів сходити. Ми з Лісою Маккендлес збиралися здати ті дорогі перські килими з першого поверху — то треба щопівроку робити, шоби вони не зблякли, чи шоби бляк­ли рівномірно, чи ше якесь серу матери. Я накинула плащ, защіпнулася і вже виходила за двері, як подумала: шо ти робиш з тим важким осіннім плащем, дурне? Надворі як мінімум шістдесят п’ять градусів[12], бабине літо, яке лиш може бути. А далі другий голос відказав першому: на ­протоці шістдесят п’ять не буде, там шось ближче до п’ятдесяти. І мокро. І от тогди я зрозуміла, шо в той день ні до яких Стрейгорнів заходити не буду. Я замість того сяду на пором у Джонспорт і про всьо поговорю з донькою. Я подзвонила Лісі, сказала, шо килими на другий день віднесемо, і пішла на пором. Якраз устигала на той, шо п’ятнадцять по другій. Якби пропустила його, то і її би пропустила, і хтозна, як би всьо вийшло в такім разі.

Я перша зійшла з порома — вони ше накидали останній швартов на останній стовпчик, а я вже ступила на док, — і відразу рушила до школи. Поки йшла, собі подумала, шо не знайду її в кабінеті самопідготовки, шо би там не розказували вона і її класна керівничка, шо вона таки буде десь за столярнею, з іншими лобурями… усі сміються, лапають дівок за сраки і, може, передають одно другому обгорнуту паперовим пакетом пляшку якогось шмурдяку. Якшо ви ніколи не були в такій ситуації, то не знаєте, як воно, і я вам не зможу описати. Всьо, шо я вам можу сказати, — то, шо не можна підготувати себе до того, шо серце буде кров’ю обливатися. Мусиш іти далі й надіятися, шо дідько з ним, такого не буде.

Але як я відкрила двері кабінету й заглянула, вона там була, сиділа за партою коло вікон, голову в книжку з алгебри опустила. Вона мене перше не примітила, то я просто стояла й дивилася на неї. Вона не валанцалася з якоюсь поганою компанією, як я боялася, але серце мені все одно мало не кров’ю обливалося, Енді, бо виглядало так, шо вона взагалі ні з ким не валанцалася, а то, може, навіть гірше. Може, її класна керівничка не виділа ніц поганого в тім, шо дівочка вчиться собі сама в тім величезнім кабінеті. Може, вона навіть думала, шо то похвально. Але я в тім ніц похвального не виділа, і ніц здорового так само. Не було навіть тих, кого після уроків лишали, шоби в неї хоч якась компанія була, бо шибеників відправляли в біб­ліотеку в школі Джонспорт-Білз.

Вона ж мала би бути з подружками, якісь платівки слухати чи упадати за якимсь парубком, а замість того сиділа під пилюжним променем сонця, сиділа в тім запаху крейди, мастики для підлоги і тої противної червоної тирси, яку насипали після того, як дітиська йшли додому, сиділа, втуплювала голову так глибоко в ту книжку, шо можна було подумати, там усі секрети життя і смерти написано.

— Агов, Селено, — кажу я.

Вона скулилася, як зайченя, і перекинула половину книжок зі столу, поки оберталася, шоби ввидіти, хто то до неї говорить. Очі в неї були як блюдця, заповняли весь верх лиця, а ті щоки й чоло, шо мені було видно, були бліді, як маслянка в білім горнятку. Окрім тих місць, де були свіжі прищі. Вони світилися яскраво-червоним, як опіки.

А тогди вона ввиділа, шо то я. Страх пропав, але усмішки ніякої не було. Їй на лице як заслінка впала… вона гейби була всередині замку і шойно підняла міст. Так, якось так. Розумієте, шо я хочу сказати?

— Мамо! — гукає вона. — А ти шо тут робиш?

Я думала сказати: «Я прийшла забрати тебе додому на поромі й дістати від тебе якісь відповіді, зайчику», але шось мені підказало, шо в тім кабінеті так казати було би неправильно — у тім порожнім кабінеті, де я носом чула, шо з нею шось не так, так само як чула дух крейди й червоної тирси. Я то чула і хтіла взнати, шо то таке. З її вигляду я вже й так із тим затягнула. Я вже не думала, шо то наркота, але шо би то не було, воно було голодне. Воно її живцем жерло.

Я їй сказала, шо вирішила, шо денна робота може зачекати, і прибула троха походити по магазинах, але не найшла ніц до вподоби.

— То я подумала, шо, може би, ми двоє вернулися назад на поромі разом, — сказала я. — Шо скажеш, Селено?

Вона нарешті всміхнулася. Я би хоч тисячу долярів за ту усмішку заплатила, я вам кажу… за ту усмішку, шо була лиш для мене.

— Ой, мамцю, — сказала вона. — Було би гарно вдвох.

То ми й пішли назад униз горбом до поромної переправи, і як я спитала її за уроки, вона мені стілько оповіла, шо за всі минулі тижні стілько не балакала. Після того першого погляду її — ніби в загнаного кролика, шо дивиться на котяру, — вона знову була подібна на стару себе більше, ніж за минулі місяці, і в мене з’явилася якась надія.