Долорес Клейборн

Ну, Ненсі, може, і не знає, який порожній той пором, шо за п’ятнадцять п’ята йде на Літл-Тол і дальні острови, але ви з Френком, певно, знаєте, Енді. Більшість робочого люду, шо живуть не на материку, вертаються додому в пів п’ятій, а за п’ятнадцять п’ята здебільш возять посилки, «ЮПіеС»[13], продукти і товари для склепу. І значить, хоч то був гарний осінній вечір, зовсім не такий холодний і мокрий, як я думала, на задній палубі були ми майже одні.

Ми там постояли, дивилися, як кільватер розходиться до берега. Сонце вже рухалося на захід, торувало собі стежку по воді, а кільватер її розбив, і та стала подібна на золоті самородки. Як була мала, тато казав мені, шо то дійсно золото, а деколи русалки випливають нагору і збирають його. Він казав, шо вони з тих шматків пообіднього сонця роблять дранку в себе в замках підводних. Коли виділа таку биту золоту стежку на воді, то все дивилася, чи нема там русалок, і майже до віку Селени я не сумнівалася, шо таке дійсно є, бо так мені тато сказав.

Вода в той день мала сильну синю барву, яка буває лиш у спокійні жовтневі дні, і звук моторів на солярці заспокоював. Селена розв’язала хустину, яку мала на голові, підняла руки й засміялася.

— Правда, гарно, мам? — запитала вона мене.

— Та’, — відповіла я. — Гарно. І ти, Селено, була гарною. Шо ж помінялося?

Вона подивилася на мене, і в неї було ніби два лиця. То, шо зверху, було подивоване й ше троха сміялося… але то, шо знизу, мало такий погляд обережний і троха недовір­ливий. У тім нижнім лиці я ввиділа всьо, шо Джо їй нарозказував за ту весну й літо, доки вона не стала і від нього віддалятися. «У мене нема друзів, — от шо то лице нижнє мені казало. — Ти мені точно не подружка, і він так само». І чим довше ми одна на другу дивилися, тим більше то лице проступало доверху.

Вона перестала сміятись і відвернулася від мене, шоб дивитися собі на воду. Мені від того стало зле, Енді, але я не могла дозволити, шоб то мене спинило, так само як не мог­ла дати, шоби Вірі зійшло з рук її зловредство, хоч би як то сумно не було в суті. Головне, шо деколи ми мусимо бути строгими, шоб робити добро, — як лікарі, які щеплюють дітей, навіть як знають, шо дитина буде ревіти й не зрозуміє того. Я подивилася собі всередину і ввиділа, шо можу бути такою жорстокою, якшо треба. Мені страшно було з таким стикатися тогди, і мені й по цей час від того троха страшно. Страшно знати, шо ти можеш бути така строга, як маєш бути, і ні разу не засумніватися зарано чи не озирнутися опісля та вагатися, чи правильно вчинила.

— Не знаю, про шо ти, мам, — каже вона, але дивилася тогди обережним поглядом на мене.

— Ти помінялася, — сказала я. — То, як ти виглядаєш, як вбираєшся, як ведеш себе. З того всього видно, шо в тебе якісь проблеми.

— Всьо нормально, — сказала вона, але разом із тим зачала задкувати від мене. Я вхопила її за руки, доки вона не відійшла задалеко.

— Нє, не нормально, — сказала я, — і ні ти, ні я звідси з порома нікуда не підемо, доки ти мені не скажеш, шо таке.

— Нічого! — крикнула вона. Вона пробувала вирвати руки, але я не пускала. — Всьо нормально, пусти! Пусти мене!

— Ше нє, — кажу я. — В шо би ти не влізла, Селено, я всьо одно тебе буду любила, але я не можу помогти тобі звідти вилізти, доки ти не скажеш мені, шо ж сталося.

Далі вона перестала воювати й лиш дивилась на мене. І тут я ввиділа третє лице під першими двома — хитре нещасне лице, яке я не дуже любила. Як не брати шкіру, то Селена більше на мою родину подібна, але конкретно тогди вона була як викапаний Джо.

— Перше ти скажи, — каже вона.

— Скажу, якшо зможу, — кажу я їй.

— Нашо ти його вдарила? — питає вона. — Нашо ти його тогди вдарила?

Я вже відкрила рота, шоби спитати «Коли тогди?», більше для того, шоби мати пару секунд подумати, але я відразу дешо зрозуміла, Енді. Не питай мене як, — може, то було передчуття чи ото, як кажуть, жіноча інтуїція, чи, може, я дійсно залізла доньці в голову і прочитала думки — але зрозуміла. Я знала, шо як завагаюся, навіть на секунду, то втрачу її. Може, лише на той один день, але скоріше на всьо життя. То я просто знала й не вагалася ні секунди.

— Бо він того вечора перед тим ударив мене по крижах поліном, — сказала я. — Чуть нирки не відбив мені. Певно, я просто вирішила, шо більше так не має бути. Більше ніколи.

Вона кліпнула, як люди роблять, коли хтось скоро їм у лице рукою махне, і рот у неї відкрився здивованим «О».

— Таке він тобі не розказував, правда?

Вона похитала головою.

— А шо ж він розказував? Про п’янки?

— Та’, і про покер, — сказала вона таким голосом, шо було ледве чути. — Сказав, шо ти не хочеш, шоби він чи ше хтось веселилися. Того ти не хотіла, шоби він грав у покер, і не дозволила мені минулого року піти переночувати до Тані. Сказав, шо ти хочеш, шоби всі робили по вісім годин на добу, як ти. А як він тобі заперечив, ти зацідила йому тим дзбанком, а далі сказала, шо відрубаєш йому голову, якшо він шось буде робити тобі наперекір. Шо ти то зробиш, поки він спить.