Долорес Клейборн

Коли я її за то спитала, вона відповіла, шо вирішила, буцімто їй більше до вподоби робити уроки в кабінеті підготовки після школи, та й усе, і подивилася на мене таким косим цікавим поглядом, мовляв, не хоче вона про то більше говорити. Здається, я в тім погляді ввиділа стид і, може, ше брехню. Мене то хвилювало, але я собі вирішила, шо далі з тим не напосідатиму, якшо точно не знатиму, шо шось не так. Бачте, з нею тяжко було балакати. Я чула ту відстань між нами і добре розуміла, звідки вона пішла: Джо привстав із крісла, у крові, а я стою над ним із сокиркою. І тогди я перший раз зрозуміла, шо він, певно, говорив із нею про то та й про інші речі. Перекручував їх по-свому, так сказати.

Я подумала, шо як засильно дрочитиму Селену за то, шо вона так у школі затримується, то моя з нею проблема може ше погіршати. Хоч би як я думала ше запитати її за то, виходило шось як: «Селено, шо то ти здумала?» — і якшо мені, тридцятип’ятирічній, воно так зле звучало, то шо вчує дівка, якій ше й п’ятнадцяти нема? З дітьми так тяжко говорити в тім віці. Мусиш навколо них на пальчиках ходити, як навколо слоїка нітрогліцерину на підлозі.

Ну, але через якийсь час, як школа відкривається на навчання, у них було шось таке як Батьківський вечір, і я дуже постаралася туда попасти. З класною керівничкою Селени я так не панькалася, як із самою Селеною. Я просто зайшла та й запитала її, чи не знає вона якоїсь особливої причини, чого Селена того року так не спішить на пором. Класна керівничка сказала, шо не знає, але думає, шо, певно, Селена хоче встигати робити домашнє. Ну, подумала, але не сказала я, шо вона нормально встигала зі всім домашнім у себе в кімнаті за столиком минулого року, то шо змінилося? Я могла то сказати, якби думала, шо та вчителька може дати мені якісь відповіді, але було видно, шо толку з неї не буде. Вона, певно, сама, як пробка з пляшки, чкуряла зі школи після останнього дзвінка.

Та й інші вчительки не сильно помогли. Я слухала, як вони розхвалювали Селену, аж не знати, і то слухати мені не було тяжко анітроха, а як вернулася додому, то відчула, шо не просунулася далі відтогди, як рушала з острова.

Я сіла коло вікна в кабінці порома й дивилася, як якісь бахур із дівкою, не сильно старші за Селену, стоять надворі коло перил, тримаються за руки і дивляться, як над океаном сходить місяць. Він її обернув і шось сказав, шо вона засміялася. «Дурним будеш, якшо пропустиш такий шанс, синочку», — подумала я, але він не пропустив — просто нахилився до неї, взяв за другу руку й файнезно поцілував. «Падоньку, але ти дурне», — подумала я собі, як дивилася на них. Або дурне, або вже старе, шо забуло, як то, коли тобі п’ятнадцять і кожний нерв у тілі вистрілює, як римська свіча, цілий день та й майже цілу ніч. Селена якогось парубка знайшла, та й всьо. Певно, шо вона спі­знала якогось легіня й робить із ним домашню в тім кабінеті після школи. Заглядають, скоріше, більше одне на другого, ніж у книжки. Мене троха попустило, я вам кажу.

Пару наступних днів я троха про то думала, — шо не віднімеш, то, коли переш шмаття, прасуєш сорочки й пилососиш килими, маєш купу часу на то, шоби думати, — але чим більше думала, тим менше мене попускало. Як мінімум вона ніц не розповідала про якихось парубків, а Селена ніколи в мовчанку не бавилася про то, шо в неї в житті діється. Вона вже не була зі мною така відкрита й приятельська, як колись, але і якоїсь стіни мовчання між нами не було. Та й до того ж я все думала, якби Селена влюбилася в когось, вона би, певно, ціле оголошення з того зробила.

Але шо головне, шо страшне — то те, якими очима вона на мене дивилася. Я все примічала: як дівці голову якийсь парубок закрутить, очі в неї сіяють, ніби в голові хтось лямпочку засвітив. Як би я не шукала то світло в Селениних очах, його там не було… Але й то не найгірше. Світло, яке в них було і до того, так само зникло — ото було найгірше. Дивитися їй у очі було як дивитись у вікна хати, звідки люди пішли й забули опустити жалюзі.

Як я то ввиділа, то нарешті сама очі відкрила й зачала примічати всілякі різні речі, які треба би було і скоріше примітити. Які би я і примітила, напевно, якби так тяжко не робила і якби не була така певна, шо Селена зла на мене за то, шо я її татові ввалила того разу.

Перше, шо я примітила, — то, шо вона не лиш від мене віддалилася, але й від Джо теж. Вона перестала підходити, шоби балакати з ним, коли він робив шось зі своїми таратайками чи комусь підвісний двигун лагодив, та й сидіти з ним на дивані ввечорі коло телевізора перестала. Як була у віталь­ні, то сиділа в кріслі-гойдалці аж коло печі та шось в’язала. Але зазвичай увечорі вона там не сиділа. Вона йшла до себе в кімнату й закривала двері. Джо то не хвилювало, він, може, і не примічав. Просто сидів собі в кріслі, тримав малого Піта на колінах, доки не приходив час малому йти спати.