Долорес Клейборн

— Ну, деколи жахіття, а деколи й нє, — відповідаю я їй. Я поняття зеленого не мала, шо вона меле. Я тогди лиш думала про то, шоби вспіти купити свинячих котлет, поки не розкупили, бо того дня вони зі знижкою були.

Поплескує мене легенько по руці — тій, шо без синяка, — і каже:

— Сили тобі. Всьо буде добре. Я то пережила, знаю, як воно. Я за тебе, Долорес, Богу помолюся.

Ото останнє вона сказала так, ніби повідомила, шо дасть мені мільйон долярів, і пішла собі своєю дорогою. Я зайшла до склепу та так і не доперла, шо то значило. Я би вже подумала, шо вона розум стратила, але будь-хто, хто проводив час з Івет, знає, шо їй там не сильно є шо втрачати.

Уже десь половину того, шо треба було, я купила, як до мене дойшло. Я стояла й дивилася, як Скіппі Портер зважує мені котлети, кошик висів у мене на руці, та як закинула голову і сміялася аж глибоко зсередини живота, як ото коли, знаєш, бздо на волю проситься, не можеш ніц вдіяти, мусиш випустити. Скіппі подивився на мене та й каже:

— З вами всьо добре, пані Клейборн?

— Всьо прекрасно, — кажу я. — Просто шось собі смішне згадала.

Та й як зайдуся знов.

— То по вас видно, — каже Скіппі, та й вернувся до своїх ваг. Дай Бог Портерам здоров’я, Енді. Доки вони тут, буде хоч одна родина на острові, шо знає, як не лізти в чужі справи. Ну а я собі тим часом сміялася. Пару ше людей подивилися на мене, як на дурну, але мені було ­однаково. Деколи життя надто смішне, шо ну просто ­мусиш посміятися.

Івет жоната на Томмі Андерсоні, аякже, а Томмі — один із дружків Джо, з яким вони в кінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих пили пиво та грали в покер. Парочка їх була в нас через день-два після того, як я була вдарилася рукою, пробували завести останній набуток Джо, старий пікап «форд». У мене тогди вихідний був, і я принесла їм глечик чаю з льодом, більше з думкою, шоби вони не відразу пиво дудлити бралися, хоч би зачекали, шоб сонце сіло.

Томмі, відай, ввидів синяк, як я наливала чай. Певно, як я пішла, спитав Джо, шо сталося, або, може, просто підмітив. Одним словом, Джо Сент-Джордж був не з тих, хто пропускає нагоди — як мінімум отакі. Як я йшла зі склепу, то єдине, шо мені було цікаво, — то шо ж там Джо наплів Томмі й другим, нібито я наробила — забула його капці під піч положити, шоби були теплі, як він їх зрання взувати буде, чи, може, на неділю до вечері фасолю переварила. Шо би там не було, Томмі прийшов додому й розказав Івет, шо Джо Сент-Джорджу прийшлося провести своїй жінці невелике покарання. А я ж прос­то бацнулася рукою об кут полиці в Маршалів, поки бігла до дверей!

От шо я маю на увазі, коли кажу, шо є дві сторони шлюбу — зовні та всередині. Люди на острові виділи мене з Джо, як виділи більшість других пар нашого віку: не сильно щасливі, не сильно сумні, здебільш просто жиємо життя вкупі, як дві коняки, шо фіру тягнуть… Вони, може, і не примічають одно другого, як колись, і, може, й не ладять так добре, як колись, коли нарешті примічають, але всьо одно вони запряжені плечем до плеча та й ідуть одною дорогою так добре, як можуть, не кусаються, не байдикують та й ніяких других речей не роблять, від яких можна й батога скуштувати.

Але люди — то не коні, а шлюб — то не дуже на фіру подібне, хоч я й знаю, шо збоку деколи так воно виглядає. Люди на острові не знали про дзбанок або про то, як Джо в темноті плакав і казав, шо ліпше би ніколи моєї морди поганої не видів. Та й то не найгірше було. Найгірше зачалося десь за рік після того, як ми перестали в постелі будь-шо робити. Смішно, нє, як люди на шось дивляться і роблять абсолютно неправильні ви­сновки про то, чого так сталося. Але то так є, якшо пам’ятати, шо всередині й зовні шлюб здебільш не дуже подібний. То, шо я вам зара’ повім, то було всередині нашого шлюбу, і до нині я все думала, шо там воно й лишиться.

Тепер як згадую, то думаю, шо біда зачалася насправді в шістдесят другім. Селена якраз зачала ходити в середню школу на материку. Вона там дуже файно вчилася, і па­м’ятаю, шо вліті після першого класу вона дуже добре ладнала з татом, багацько ліпше, ніж у минулі роки. Я страшне боялася, шо буде, як вона дівкою стане, чекала, як вони гризтися з ним будуть, як вона виросте та й зачне чимраз більше вагатися щодо того, який він є і шо він вважає своїм правом.

Але навпаки, тогди був час, шо всьо між ними було тихо, мирно й лагідно. Вона виходила на подвір’я й дивилася, як він робить коло своєї таратайки старої за хатою, чи сиділа коло нього на дивані, поки тато дивився ввечері телевізор (малому Пітові така обстановка не дуже до душі припала, я вам скажу), та й питала, як у нього день минув, поки реклама була. Він їй відповідав спокійно і вдумливо, аж я до такого не звикла… але шось таке я пригадувала. Я то пригадувала з середньої школи, ше як лиш із ним зазнайомилася, і він собі рішив, шо так буде до мене женихатися.