Долорес Клейборн

Ше з її волоссям була штука — вона вже не мила голову щодень, як колись. Деколи доходило до того, шо голова була жирна, хоч яйця жар на ній, і то геть не моя Селена була. Шкіра в неї все файна була — лице біле та щічки рум’яні, як яблучка, вона то, певно, від роду Джо дістала, — але того жовтня такі прищі повиступали, ніби кульбаби на нашій толоці після Дня пам’яти. Змарніла вона і їсти не хтіла.

Вона далі деколи ходила до своїх подружок ліпших, Тані Керон і Лорі Ленґіл, але вже зовсім не так часто, як у молодшій школі. Тогди я зрозуміла, шо ні Таня, ні Лорі не приходили до нас додому, відколи школа знову зачалася… і, здається, весь останній місяць літніх канікул. Енді, то мене напудило, і я мусіла ше пильніше придивитися до своєї донечки. І шо я ввиділа, то напудило мене ше більше.

Наприклад, як вона вбиратися зачала. Не просто один светр на другий поміняла чи сукенку замість спідниці зачала вбирати. Вона повністю поміняла манеру в одежі, і в усіх тих змінах не було ніц доброго. Як мінімум, уже не було видно її форм. Як ходила до школи, то замість спідниць і сукенок здебільш вбирала трапецієві джемпери, і вони ше завеликі на неї були. Вона від них виглядала грубою, а вона ж такою не була.

Вдома вона вбирала великі бахматі светри, шо чуть не до колін їй висіли, і я вже й не виділа її ніколи без джинсів і робочих чобіт. Усе як виходила десь, то на голові закручувала якийсь страшний обдертий шарф, такий великий, шо звисав їй із чола, і очі виглядали, як два звірки, шо з печери визирають. Вона виглядала як пацанка, але я думала, шо як їй уже дванадцять років минуло, то дівки на такім уже і хрест ставлять. А одного вечора, як я забула постукати їй у двері перед тим, як зайти, вона чуть ноги собі не поломила, так кинулася здіймати халат із дверок шафи, а вона ж у комбінації була — не голяка зовсім, нє.

Але найгірше — шо вона майже не балакала більше. Не лиш зо мною. Якшо подумати, у яких ми тогди стосунках були, то було ясно. Але ж вона перестала балакати ну майже зі всіма. Сиділа за столом на вечерю, опускала голову, довгі косми їй висіли перед очима, і як я пробувала шось до неї забалакати, питала, як у школі день минув чи шось таке, усьо, шо вона казала мені, — то «Тадобре» і «Тапевно», і зовсім не тараторила, як колись. Джо-молодший так само пробував, але то було як горохом до стіни. Раз чи два він дивився на мене, якось сконфужено. Я лиш плечима стенала. І лиш-но всі доїли та помили тарелі, вона йшла за двері чи до себе в кімнату.

І Бог свідок, перше, шо я подумала після того, як пойняла, шо то не парубок ніякий, — то на коноплю… Не дивися так на мене, Енді, ніби я не знаю, про шо говорю. У ті часи то називали макухою чи травкою, а не ґанджею, як тепер, але в ті часи не було якось інакше й було доста людей, які були готові її продавати, як ціни на лобстерів падали… та й навіть коли не падали, так само. Тогди багато макухи приходило через прибережні острови, точно як тепер, і частина її там і лишалася. Кокаїну не було, і за то дякувати Богові, але якшо хтілося покурити ґанджі, то все було де її найти. Якраз того літа берегова охорона арештувала Маркі Бенойта — чотири пакети того добра найшли в нього у «Меґґіній втісі». Певно, звідти та думка мені в голову і прийшла, але навіть тепер, як стілько років минуло, я думаю, як то я змогла надумати шось таке складне з чогось настілько простого. Ото й була справжня проблема — вона сиділа кожний вечір навпроти мене за столом, майже все їй не зайве було помитися й поголитися, а я ж просто дивилася на неї, на Джо Сент-Джорджа, головного майстра на всі руки на Літл-Толі, шкода лиш, шо руки криві, і загадувала собі, чи моя дитиночка часом не покурює веселі папіроски за шкільною столярнею. І то ше я люблю говорити, шо мама моя дурних не ростила! Падоньку!

Я зачала думати, чи не зайти до неї в кімнату й не попорпатися в шафі та шухлядах, але мені гидко від себе самої стало. Я всяка, Енді, всяка буваю, але надіюся, шо нишпоркою не стану ніколи. І всьо одно від самої тої думки я ввиділа, шо забагато часу нипаю околясом того, шо діється, надіюся, шо проблема сама себе вирішить чи Селена сама до мене підійде.