Долорес Клейборн

Енді, якби то не було таке жахіття, я би там розсміялася.

— Ти йому повірила?

— Я не знаю, — сказала вона. — Як думала про ту сокир­ку, то так мені страшно ставало, шо не знала, в шо вірити.

Від тих слів мені наче ножа в серце засадили, але я то ніяк не показала.

— Селено, — кажу я, — він тобі набрехав.

— Відчепися від мене! — крикнула вона і шарпнулася від мене. На лиці в неї знов був той вираз загнаного зайця, і я зрозуміла, шо вона не просто шось ховає, бо стидається чи переживає, — вона до смерти перестрашена. — Я сама зі всім розберуся! Мені не треба, шоби ти помагала, відчепися, і всьо!

— Ти не розберешся сама, Селено, — кажу я. Я говорила тихим заспокійливим тоном, ніби до коня чи вівці, шо застрягла в колючій огорожі. — Якби могла, то вже би то зробила. А тепер послухай мене. Мені шкода, шо ти мусіла видіти мене з тою сокиркою в руці. Вибач за всьо, шо ти виділа й чула того вечора. Якби я знала, шо так тебе настрашу й розстрою, я би не кидалася на нього, як би він не провокував.

— Можеш перестати? — питає вона й нарешті вирвала руки та прикрила ними вуха. — Я не хочу того слухати. Я не буду того слухати.

— Не можу перестати, бо то вже було й загуло, ніц не зміниш, — кажу я, — але тут ше нє. Того дозволь мені помогти, золото моє. Будь ласка.

Я попробувала приобняти її рукою і підтягнути до себе.

— Ні! Не бий мене! Навіть не чіпай мене, курво! — кричить вона і відскакує назад.

Вона наштовхнулася на перило, і я вже була певна, шо перекинеться через нього та й хлюпне у водицю. Серце в мене стало, але, дякувати Богові, руки — нє. Я потягнулася вперед, зловила її спереду за пальто й потягнула на себе. Підковзнулася на чімсь мокрім і чуть не впала. Але я втримала рівновагу, а як підняла голову, вона відірвалася і вліпила мені ляпас.

Я не звернула уваги, просто знов злапала її і затиснула в обійми. Якшо махнеш у такий момент на дитину Селениного віку, думаю, багато з того, шо в тебе було з тою дитиною, можна сказати, скінчилося. Та й той ляпас не сильно болів. Я лиш боялася її втратити — і не просто з серця втратити. На одну секунду я була певна, шо вона перелетить через то перило й шугне головою вниз, ногами догори. Я була така впевнена, шо майже так то і виділа. Дивно, як я вся тогди не посивіла.

А далі вона вже і плакала, і розказувала, як їй жаль, шо вона не хтіла мене вдарити, шо вона зовсім не хтіла того робити, і я їй сказала, шо знаю. «Тихенько», — кажу я їй, а від того, шо вона мені відказала, я вся вклякла.

— Треба було пустити, шоби я впала, мамо, — каже вона. — Треба було не тримати мене.

Я відтягнула її на витягнуті руки — тогди ми вже обидвоє плакали — і кажу:

— Шо би не було, я би так не зробила, золотко.

Вона вперед-назад метляла головою.

— Я вже так не можу, мамо… Не можу. Я така якась нечиста і причмелена, і я не можу тішитися, хоч би як пробувала.

— Шо таке? — питаю я, знов лякаюся. — Шо сталося, Селено?

— Якшо я тобі скажу, — каже вона, — ти мене, певно, сама в воду скинеш.

— Не говори дурної, — кажу я. — І я тобі ше дешо скажу, золотко: ти навіть ногою на суху землю не ступиш, доки всьо геть-чисто мені не розповіси. Якшо прийдеться до кінця року їздити туда-сюда на цім поромі, то так і будемо робили… хоча, думаю, до кінця листопада ми тут уже на камінь замерзнемо, як не вмремо від трупного трійла в наїдках у цім паршивім барі тут.

Я думала, може, то її розсмішить, але нє. Замість того вона опустила голову так, шо дивилася на палубу, і шось сказала, дуже тихо. Через вітер і мотори я не вчула, шо там було.

— Шо ти сказала, зайчику?

Вона повторила, і другий раз я вчула, хоч вона балакала не так голосно. Я відразу всьо зрозуміла, і Джо Сент-Джорджу від того моменту рясту було не топтати.

— Я не хотіла нічого. Він мене заставив.

Отак вона сказала.

Якийсь час я лиш стояла, рухатися не могла, а коли нарешті потягнулася до неї, Селена відступила. Лице в неї було біле як крейда. А потому пором — то була стара «Острівна принцеса» — накренився. Світ мені знов ковзнув, і я би певно так і завалилася там на свою стару кістляву сраку, якби Селена не вхопила мене за стан. За секунду я вже знов її тримала, а вона плакала мені в шию.

— Тихонько, — кажу я. — Ходім сюда, посидимо. Нас уже й так покидало туда-сюда на цім човні, надовго стане, правда?

Ми підійшли до лавки коло заднього східного трапа, тримали одна другу й човгали ногами, як пара інвалідів. Не знаю, чи Селена чулася інвалідкою, чи нє, але я — то точно. У мене з очей лиш троха капало, а Селена ридала шалено, і з таким звуком, ніби її нутрощі вирве з їх осідку, як вона не спиниться. Але я була рада, шо вона так плаче. Доки я не вчула її схлипування та не ввиділа, як сльози їй збігають по щоках, то не розуміла, скілько ж почувань у неї пропало, як той блиск в очах і форма в одежі. Мені би до чорта більше хтілось чути, як вона сміється, аніж плаче, але я була готова брати, шо дають.