Долорес Клейборн

Ми сіли на лавку, і я їй дала ше троха виплакатись. Як вона врешті втихомирилася, я дала їй із сумки хусточку. Перше вона навіть не взяла її. Подивилася на мене, щоки були мокрі й запали глибокими коричневими ямами під очима, а далі каже:

— Мамо, ти мене не ненавидиш? Правда?

— Нє, — кажу я. — Ні тепер, ні ніколи. Христом-Богом клянусь. Але я хочу всьо прояснити. Хочу, шоби ти мені всьо розповіла, від самого початку. По твоїм лиці виджу, ти думаєш, шо не зможеш, але я знаю, шо зможеш. І за­пам’ятай: тобі більше ніколи не прийдеться нікому то розказувати, навіть своєму чоловікові, якшо не захочеш. То буде як скалку витягнути. І про то також Христом-Богом клянусь. Розумієш?

— Так, мамо, але він сказав, якшо я комусь розповім… шо деколи ти так злишся… як тогди, як ударила його дзбанком… сказав, якшо мені раптом схочеться розказати, то шоби я не забувала про сокирку… і…

— Нє, так не буде, — кажу я. — Мусиш зачинати від початку і пройтися по всім. Але я хочу відразу розібратися з одним. Твій тато був з тобою, так?

Вона лиш звісила голову і ніц не сказала. Мені інакшої відповіді не треба було, але, думаю, їй треба було почути, як вона сама то каже вголос.

Я пальцем узяла її підборіддя і підняла, доки ми не дивилися одна другій в очі.

— Так?

— Так, — відповіла вона і знов розплакалася.

Цього разу було не так довго й не так надривно. Я її всьо одно не спиняла, бо самій треба було троха часу, шоби подумати, як далі робити. Я не могла спитати «Шо він тобі зробив?», бо думала, шо дуже може бути, вона сама не знає. Якийсь час єдине, шо в мене було в голові, — спитати «Він тебе їбав?», але я подумала, шо вона, може, і не знати точно, якшо я то так сформулюю. Та й так гидотно ті слова мені в голові звучали.

Нарешті я сказала:

— Він сував у тебе свій член, Селено? Вставляв тобі в пісю?

Вона похитала головою.

— Я йому не позволила. — Вона ковтнула клубок. — Поки шо ні.

Ну, після того ми обоє змогли троха розслабитися, хоча би одна з другою. Всередині я чула чисту лють. Так, ніби в мене всередині з’явилося якесь око, про яке я ніколи до того дня не знала, і всьо, шо я ним виділа, — то ту довгу конячу мордяку Джо, у якого все потріскані губи, все жовтуваті протези, а щоки все порепані й червоні аж до вилиць. Майже весь час після того, як виділа його лице, то око не стулювалося, навіть як я закривала своїх два й засинала, а далі до мене дойшло, шо воно і не закриється ніколи, доки він не вмре. То було ніби влюбитися, але навиворіт.

А Селена тим часом розказувала свою історію, від початку до кінця. Я слухала й ні разу не перебила, і, аякже, всьо зачалося з того вечора, як я вдарила Джо дзбанком, а Селена вийшла з дверей якраз так, шо ввиділа його з рукою коло вуха в крові і мене з тою сокиркою над ним, ніби я дійсно намірялася йому макітру цюкнути. Я лиш хтіла, шоби він перестав, Енді, і я життям рискувала, коли то робила, але ніц із того вона не виділа. Всьо, шо вона виділа, було на його боці вагів. Кажуть люди, пекло мощене добрими наміреннями, і я то точно знаю. Знаю з гіркого досвіду. Шо я не знаю — то чого, чого так, шо як хочуть люди робити добре, часто приводить до злого. То, певно, най кажуть ті, у кого голова більша, ніж у мене.

Я не хочу ту всю історію переказувати тут, не з поваги до Селени, а того, шо вона задуже довга й мені засильно болить, навіть теперка. Але я вам скажу перше, шо вона сказала. Я то ніколи не забуду, бо мене знов потрясло, яка ж є різниця між тим, як всьо виглядає і як воно є насправді… між тим, шо зовні й шо всередині.

— Він таким сумним виглядав, — сказала вона. — У нього кров текла між пальців, а в очах сльози, і він просто виглядав таким сумним. Мамо, я більше тебе ненавиділа за той вигляд, ніж за кров і сльози, і я собі вирішила його піддобрити. Перед тим як лягти спати, я вклякла і помолилася. «Боже, — сказала я, — якшо ти зробиш так, шоби вона його більше не била, я його піддобрю. Клянуся. Ісуса ради, амінь».

Ви собі хоч уявляєте, як мені було слухати таке від донечки через рік чи навіть більше після того, як я думала, шо в тій справі давно вже всі питання закрито? Уявляєш, Енді? Френку? А ти, Ненсі Бенністер із Кеннібанку? Нє… виджу, шо не уявляєте. Най дасть Бог, шоби й не знали ніколи.

Вона зачала з ним гарно вестися — приносила йому смакоту всіляку, як він був ззаду в сараї, лагодив комусь снігохід чи підвісний мотор, сиділа коло нього, як він уночі дивився телевізор, сиділа з ним на сходах ґанку, поки він точив ножі, слухала постійну хероту Джо Сент-Джорджа про політику — як Кеннеді позволив жидам і католикам усім керувати, як комуняки на півдні хочуть пустити негритосів у школи та їдальні і як скоро країна зовсім зійде на пси. Вона слухала, сміялася з його шуток, натирала йому долоні «корнгаскерсом», як вони тріскали, і, не бійтеся, він не настілько глухим був, шоби не вчути, як йому тут нагода стукає. Він перестав срати їй у вуха про політику, зато зачав про мене, яка я біснувата буваю, як заведена, і всьо, шо є зле в нашім шлюбі. Як його послухати, то всьо була я винна.