Долорес Клейборн

— Я не знаю, шо буде, — сказала я, — але я тобі, Селено, скажу дві штуки: ти ні в чім із того не винна, а ше він більше ніколи тебе і пальцем не чіпне. Зрозуміла мене?

Очі в неї знов змокріли, і одна сльоза потекла їй по щоці.

— Я просто не хочу, шоби було проблем, — сказала вона. Троха змовкла, губами ворушила безгучно, а далі випалила: — Яка ж то гидота! От нашо ти його взагалі вдарила? Нашо він взагалі поліз до мене? Чого не могло всьо бути, як було?

Я взяла її за руку.

— Пташечко моя, то все так є — всьо йде до сраки, і тогди треба то виправляти. Ти ж то розумієш, правда?

Вона покивала. У неї на лиці був біль, але сумніву не було.

— Так, — сказала вона. — Певно, розумію.

Ми вже підпливали до доку, то й часу балакати вже не було. Я з того лиш втішилась. Я воліла, шоби вона не дивилася на мене тими заплаканими очима й не думала, певно, так, як люба дитина на її місці, шоби всьо було добре, шоби не було зле і шоби ніхто не постраждав. Вона хтіла, шоби я їй пообіцяла шось, чого не зможу зробити, бо то були би обіцянки, які я не була певна, шо виконаю. Я не була певна, шо то внутрішнє око дозволить мені їх виконати. Ми зійшли з порома й навіть слово не сказали одна другій, і мені від того було лиш ліпше.

Того вечора, після того, як Джо вернувся додому від Карстейрзів, де будував задній ґанок, я відправила всіх трьох малих до склепу. Я виділа, як Селена поглипує на мене, поки йде від хати, і лице в неї було бліде, як стакан молока. Енді, щораз, як вона повертала голову, я виділа в неї в очах ту трикляту сокирку. Але я в них і ше дешо виділа, і, думаю, то було полегшення. Вона, певно, думала, шо тепер хоч всьо не буде йти по колу знов і знов, як до того. Хоч яка вона схарапуджена була, думаю, шо десь вона собі точно так думала.

Джо сидів коло печі й читав «Американ», як і щовечора. Я стала коло ящика для дров, дивилася на нього, і то око всередині мене було розтулене широко, як ніколи. Ну подивіться на нього, думала я, сидить там як якийсь Старший верховний Пуба[14] з Верхніх Усеринців. Сидить так, гейби йому не треба штани вдягати по одній штанці, як нам всім. Сидить так, ніби лізти руками до своєї єдиної доньки — то найприродніше, шо може бути в світі, і шо любий хлоп може після такого ше міцно спати. Я думала, як ми дойшли від нашого випускного в готелі «Самосет» до того, шо маємо тепер — він сидить коло печі й читає газету в старих латаних джинсах і замащеній термомайці, а я стою коло ящика для дров, на душі в мене вбивство, а я не здатна до того. Я була ніби в чарівнім лісі, а як обернулася, то ввиділа, шо стежка ззаду мене пропала.

А то внутрішнє око тим часом виділо все більше. Виділо перехрещені шрами в нього на вусі від того разу, як я вдарила його дзбанком, виділо кривулькуваті вени в носі, виділо, як його нижня губа відквашувалася так, шо він ніби весь час постійно образу якусь тримає, виділо лупу в нього в бровах і то, як він смикав себе за волосся в носі чи подеколи добряче потягував себе за промежину штанів.

Всьо, шо то око виділо, було поганим, і до мене дойшло, шо шлюбитися з тим хлопом було не просто найгіршою помилкою в моїм житті. То була єдина важлива помилка, бо кінець кінцем за то розплачуватися буду не лиш я. Тогди він був зайнятий Селеною, але зразу за нею підроста­ли наші двоє парубків, і як він не міг зарадити, шоби не ґвалтувати їхню старшу сестру, то шо він їм може зробити?

Я повернула голову, і то око всередині ввиділо сокирку, шо лежала на полиці над ящиком для дров, там, де і все. Я досягнула її, стиснула пальці на ручці й думала, шо цього разу я її тобі не просто в руку вкладу. В той момент я думала про Селену, як вона озиралася на мене, як їхня трійця сходила стежкою від хати, і вирішила, шо, шо би не було, тою сокирою воно вирішуватися не буде. Я нахилилася і замість того взяла з ящика рубанець цукрового клена.