Долорес Клейборн

— Я тобі не вірю, — прошепотіла вона, хоч по лиці її було видно, шо хоче — хоче в то вірити, більше ніж у хоч шось друге.

— Так і є, — сказала я. — Він пообіцяв відчепитися від тебе. Він не все дотримується обіцянок, але цеї дотримається, тепер, коли знає, шо я дивлюся і він не може розраховувати, шо ти змовчиш. І ше він до сраки на­пуджений.

— Напуджений… чого?

— Бо я сказала йому, шо як він хоч раз шось мерзенне тобі зробить, то я його відправлю в Шоушенк.

Селена хапнула ротом повітря і знову впилася пальцями мені в руки.

— Мамо, нащо?!

— Я так сказала, бо я так зроблю, — кажу я. — Ліпше, шоби ти то знала, Селено. Але я би так не переживала. Наступні чотири роки Джо до тебе, певно, і за десять футів не підійде… а далі ти вже в коледжі будеш. Якшо він шось і тримає в пошанівку в тім світі, то свою шкуру.

Вона пустила мою руку, повільно, але певно. Я ввиділа, як у неї на лиці знов показується надія і ше дешо. До неї ніби молодість верталася, і ото лиш тогди, як ми сиділи під місяцем коло того ожиннику, я зрозуміла, як вона постаршала тої осени.

— Бити не буде мене, точно? — спитала вона.

— Не буде, — кажу я. — Всьо добре.

І вона у всьо то повірила, поклала голову мені на плече й зачала плакати. То були сльози полегшення, отак чисто й просто. Через то, шо їй прийшлося так плакати, я зненавиділа Джо ше більше.

Я собі думаю, шо наступні пару ночей у мене в хаті була дівочка, яка спала ліпше, ніж за останні три місяці чи навіть більше… але я очей не склепляла. Я слухала, як коло мене хропів Джо, дивилася на нього тим внутрішнім оком і праг­ла обернутися та вигризти йому його іродське горло. Але я вже не була така скажена, як тогди, коли чуть не скосила його тою дровинякою. Тогди думки про дітей і шо з ними буде, як мене посадять за вбивство, не мали влади над тим внутрішнім оком, але пізніше, як я сказала Селені, шо вона в безпеці, і змогла троха охолонути, та влада з’явилася. І всьо одно, я знала, шо то, чого, найпевніше, хоче Селена, — шоби всьо було як колись, ніби її тато ніколи не робив того, шо робив, — бути не може. Навіть якшо дотримається обіцянки і більше ніколи її не чіпне, того не могло бути… і хоч би шо я там казала Селені, я не мала повної певності, шо він дотримається обіцянки. Скоріше чи пізніше такі хлопи, як Джо, здебільш переконують себе, шо можуть вийти сухими з води й на другий раз, як будуть троха обережнішими, можуть робити всьо, шо схочуть.

Коли я отак лежала нарешті в темноті та спокої, відповідь здавалася досить простою: треба забрати дітей і перебратися на материк, і то скоро. Тогди я була досить спокійна, але знала, шо довго так не буде. То внутрішнє око мені спокою не дасть. Як я закиплю на другий раз, воно вже дивитиметься ше гостріше, а Джо виглядатиме ше гірше, і, може, й не бути ні одної думки, яка мене від того втримає. То просто був новий вид люті, хоча би для мене, і мені ставало розуму якраз ввидіти, яка біда може з неї вийти, якшо я попущу. Я мусіла забрати нас із Літл-Тола до того, як то божевілля зірветься з ланца. І як я зробила перший крок до того, то дізналася, шо значив той цікавий сиромудрий погляд його. Ой, ше й як!

Я троха підождала, шоби всьо вляглося, а потому одного ранку в п’ятницю сіла на пором в одинадцятій годині на материк. Діти були в школі, а Джо був у відкритім морі з Майком Старґіллом і його братом Ґордоном, бавилися з пастками на лобстерів — він не мав би вернутися аж до заходу сонця.

Із собою я взяла розрахункові книжки дитячих рахунків. Ми відкладали їм на коледж, відколи малі народилися… Хоча би я відкладала, Джо було взагалі попри мешти, підуть вони в коледж чи нє. Усе, як доходило до тої теми, — і то, аякже, я її все зачіпала, — він майже все сидів у тім своїм сранім кріслі-гойдалці, ховав лице за «Еллсвортівським Американом» і вистромлював його лиш для того, шоби сказати: «Якого чорта ти так настроєна відправляти тих дітей у коледж, Долорес? Я в ніяких коледжах не вчився, і всьо зі мною нормально».

Ну, з дечим тяжко сперечатися, правда? Якшо Джо думає, шо читати газету, колупати кози в носі й витирати їх об коци на своїм кріслі — то значить, шо з ним всьо добре, то обговорювати шось не сильно є сенс. Там всьо безнадійно від самого початку. Але то таке. Доки я могла витягувати з нього свою чесну долю, як йому випадало шось нормальне, як тогди, коли він опинився в бригаді ремонту окружних доріг, мені було насрати, чи думає він, шо коледжами в країні керують комуняки. У ту зиму, як він робив у дорожній бригаді на материку, я з нього п’ятсот долярів вибила на їхні рахунки, і він ше скавулів, як то щеня. Казав, шо забираю всі його дивіденди. Але я ліпше знала, шо роблю, Енді. Можу свиню поцілювати, якшо то падло тої зими заробило менше ніж дві тисячі, чи, може, навіть дві з половиною.

— От чого ти все так мене пиляєш, Долорес? — пи­тався він.