Долорес Клейборн

— Мені би не приходилося, якби ти був достойним хлопом, який знає, шо взагалі треба робити для своїх дітей, — казала я йому, і всьо йшло знов по колу, ля-ля-ля. Деколи, Енді, мені то вже отут-во поперек горла ставало, але я майже все вибивала з нього то, шо мені належало для дітей. Я не могла вже сильно дратуватись і перестати то робити, бо в них не було більше нікого, хто би попантрував, аби вони в майбутнє не з порожніми кишенями заходили, як до того дойде.

За теперішніми мірками на тих рахунках не було багато — десь дві тисячі в Селени, вісімсот у Джо-молодшого і чотири-п’ять сотень у малого Піта, але то я говорю про 1962-й, а в ті дні то були досить дебелі гроші. Більше ніж доста, шоби втекти. Я надумала, шо зніму гроші з Пітового, а на інші два візьму чеками. Я вирішила зачати всьо спочатку й переїхати з дітьми аж у Портленд — знайти там хату і добру роботу. З нас ніхто не був звиклий до життя в місті, але людина до чого хочеш звикнути може, якшо треба. Та й у ті часи Портленд був просто великим містечком, не то шо теперка.

Як обжилася би, то могла би відкладати гроші, які прийдеться зняти, і я собі думала, шо то мені під силу. Навіть якби не вдалося, у мене мудрі діти, і я знала, шо є такі штуки, як стипендії. Якшо їм то не вдасться, то я вирішила, шо корона мені з голови не спаде, як візьму пару позик. Найважливіше було забрати їх геть — тогди то здавалося важливішим питанням, ніж коледж. Передусім головне, як писало на наліпці на старім тракторі «Фармол» Джо.

Я вже мало не сорок п’ять хвилин тринджу про Селену, але то не лиш вона через нього страждала. Їй найгірше перепало, але і Джо-молодший натерпівся чорної години від нього. У 1962-м йому було дванадцять, найліпший вік для парубків, але по його вигляду то тяжко було сказати. Він майже не всміхався, майже не сміявся, і то й недивно було. Він лиш-но до хати заходив, як тато до нього приставав, як горностай до курки, то сорочку заправити казав, то волосся зачесати, то не горбитися, то вирости й не вести себе, як якась баба, шо лиш у книжках сидить, бути нормальним хлопом. Як Джо-молодший не потрафив у Зіркову команду Малої ліги вліті перед тим, як я дізналася, шо з Селеною, то, як послухати його батька, можна було подумати, шо його з олімпійської команди легкоатлетів за допінг викинули. Ше до того додайте, шо він там видів, як тато з його старшою сестрою робив, і маєте щиру мороку, хлопче-горобче. Я деколи дивилася, як Джо-молодший дивиться на свого тата, і виділа в малого на лиці ненависть — чисту й щиру ненависть. І за тиждень-два до того, як я вирушила на материк з тими розрахунковими книжками в кишені, я зрозуміла, шо для тата в Джо-молодшого є своє внутрішнє око.

Далі був ше малий Піт. Як йому було вже чотири, він шнурочком тягався за Джо, підтягував пояс штанів так само, як Джо, і смикав себе за ніс та вуха, точно так само, як Джо. Малий Піт ше не мав там волосся, звісно, того просто вдавав. У перший день у першім класі він прийшов додому зашмарканий, замащений ззаду на штанах, із подряпаною щокою. Я сіла коло нього на сходах на ґанку, обняла за плечі та спитала, шо сталося. Він розповів, шо то той малий сраний жидяра Дікі О’Гара його штовхнув. Я йому сказала, шо «сраний» — то погане слово і його не можна говорити, а далі спитала, чи він знає, шо таке «жидяра». Мені було дуже цікаво почути, як він пояснить, якшо чесно.

— Канєшно, знаю, — каже він. — Жидяра — то тупий мудак, як Дікі О’Гара.

Я сказала йому, шо нє, то не так, і він спитав, шо ж воно тогди означає. Я сказала йому, шо то неважливо, але слово негарне, і я не хочу, шоби він його говорив. Він лиш блимав на мене очима й відквашував губу. На вигляд був ну викапаний батько. Селена боялася тата, Джо-молодший його ненавидів, але в дечім мене найбільше страшив якраз малий Піт, бо той хтів вирости точно таким самим, як він.

Тож я зібрала їхні розрахункові книжки з нижньої шухляди моєї маленької коробочки для прикрас (я їх там тримала, бо тогди то була єдина в мене річ із замком, а ключ носила на ланцюжку на шиї) і в пів першій зайшла в «Північний прибережний банк» у Джонспорті. Як підійшла моя черга, я просунула книжки касирці, сказала, шо хочу закрити всі три рахунки, й пояснила, як конкретно треба зняти гроші.

«Хвилинку, пані Сент-Джордж», — каже вона і йде в задню частину каси, шоби взяти рахунки. То ше було задовго до комп’ютерів, і вони мусіли багато шукати-перевіряти.

Вона їх вийняла, — я виділа всі три, — а далі відкрила і подивилася всередину. Між бровами в неї проявилася складка, і вона шось сказала другій жінці там. Вони троха постояли подивилися, поки я була з другого боку стійки, дивилася на них і казала собі, шо нема ніякої причини нервувати, а разом з тим всьо одно страшенно нервувала.