Читаем Долорес Клейборн полностью

— Я то знаю, — кажу я. Я хтіла взяти його за шкварки й потрясти, але виділа, шо то ніц доброго не дасть — він не з тих хлопів був. Та й моя мама все казала, шо на мед більше мух зловиш, ніж на оцет, і я знала, шо то є правда. — Я то знаю, але подумайте про горе й біль, від якого ви би мене вберегли, якби просто один раз подзвонили. І якшо хочете чимсь за то відігратися, — я знаю, шо не мусите, але якби раптом захтіли, — то прошу вас, скажіть, чи відкрив він тут рахунок чи мені зачинати копати ями навколо хати. Будь ласка, я нікому ніц не скажу. Христом-Богом клянуся вам.

Він сидів, тарабанив пальцями по тих зелених бухгалтерських листках. Нігті в нього були чистісінькі, і виглядало так, ніби в нього професійний манікюр, хоча, думаю, то не дуже правдоподібно — ми ж про Джонспорт 1962 року говоримо. Певно, жінка йому робила. Ті гарні рівні нігті глухо погупували по папері, щораз як опускалися, і я подумала, шо ніц він мені не поможе, такий хлоп, як він, — нє. Шо йому до тих острів’ян і їхніх клопотів? Срака в нього прикрита, от шо йому найголовніше.

Але коли він таки заговорив, мені троха встидно стало за то, шо я думала про всіх хлопів і про нього конкретно.

— Я не можу щось перевірити, коли ви тут сидите, пані Сент-Джордж, — каже він. — Давайте так, ви сходите в «Гомінкий буй», візьмете там собі вергуна та добру чашку гарячої кави? Видно, що вам би вона не завадила. А я підійду до вас за п’ятнадцять хвилин. Ні, краще десь за пів години.

— Дякую, — сказала я. — Дуже й дуже вам дякую.

Він зітхнув і зачав знов збирати докупи папери.

— Я, певно, здурів, — каже він, а далі троха нервово посміявся.

— Нє, — відказала я йому. — Ви помагаєте жінці, якій більше нема куда піти, і всьо.

— Завжди мав слабкість перед панянками в біді, — каже він. — За пів години я підійду. Може, навіть трохи довше.

— Але ж прийдете?

— Так, — сказав він. — Прийду.

І він таки прийшов, але минуло десь хвилин сорок п’ять, а не пів години, і як він нарешті дойшов до «Буя», я вже в принципі змирилася, шо він мене лишить напризволяще. Далі, як він нарешті прийшов, я подумала, шо новини в нього для мене кепські. Подумала, шо то в нього на лиці написано.

Він троха постояв у дверях, добре подивився, чи нема кого в ресторані, шо могли би йому наробити біди, якби ввиділи його тут зі мною після тої моєї всьої катавасії в банку. Далі підійшов до місця в куті, де я сиділа, сів навпроти і каже:

— Гроші поки ще в банку. Більша частина принаймні. Трохи менше ніж три тисячі доларів.

— Дякувати Богові! — сказала я.

— Ну, — каже він, — але це була найкраща частина. Погано те, що новий рахунок лише на його ім’я.

— Та ясне діло, — сказала я. — Ніяких нових розрахункових книжок підписувати він мені точно не давав. Так би виказав себе в своїх каверзах, правда?

— Багато жінок і так не знали би, — каже він. Він прокашлявся, поcмикав себе за краватку, далі скоро оглянувся, хто там зайшов, бо над дверима дзенькнуло. — Багато жінок підписують все, що чоловіки кладуть перед ними.

— Ну, я до тих жінок не належу, — кажу я.

— Я помітив, — відказує він, троха сухо. — Отже, я зробив, що ви просили, а тепер мені вже справді треба повертатися в банк. Дуже шкода, що не маю часу випити з вами кави.

— Знаєте, — кажу я, — в тім троха сумніваюся.

— Та, відверто кажучи, я теж, — каже він. Але він подав мені руку, шоби потиснути, ніби хлопові, і я в тім ввиділа комплімент. Я сиділа на місці, доки він не пішов, а як діво­чка підійшла спитати, чи не треба мені підлити кави, я їй сказала дякую, у мене вже від першої кислотний розлад шлунку. У мене він дійсно був, але не через каву.

Людина все може знайти шось, за шо можна подякувати, як би похмуро не було, і як я верталася на пором, то була вдячна, шо хоч ніц не спакувала в дорогу. Так мені би прийшлося всьо розпаковувати. І ше я була рада, шо не сказала Селені. Я планувала, але врешті побоялася, шо то буде завеликий для неї секрет і вона розкаже комусь із подружок, а так, може, і до Джо дойти. Я навіть собі думала, шо вона може впертися і казати, шо не хоче нікуда їхати. Я не думала, шо то дуже можливо, по тім, як вона відскакувала від Джо кожний раз, як він був близько коло неї, але коли маєте діло з дівками в такім віці, може бути всяке, шо лиш можна собі уявити.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дело Аляски Сандерс
Дело Аляски Сандерс

"Дело Аляски Сандерс" – новый роман швейцарского писателя Жоэля Диккера, в котором читатель встретится с уже знакомыми ему героями бестселлера "Правда о деле Гарри Квеберта" И снова в центре детективного сюжета – громкое убийство, переворачивающее благополучную жизнь маленького городка штата Нью-Гэмпшир. На берегу озера в лесу найдено тело юной девушки. За дело берется сержант Перри Гэхаловуд, и через несколько дней расследование завершается: подозреваемые сознаются в убийстве. Но спустя одиннадцать лет сержант получает анонимное послание, и становится ясно, что произошла ошибка. Вместе с писателем Маркусом Гольдманом они вновь открывают дело, чтобы найти настоящего преступника а заодно встретиться лицом к лицу со своими призраками прошлого.    

Жоэль Диккер

Детективы / Триллер / Прочие Детективы / Триллеры
Убить Ангела
Убить Ангела

На вокзал Термини прибывает скоростной поезд Милан – Рим, пассажиры расходятся, платформа пустеет, но из вагона класса люкс не выходит никто. Агент полиции Коломба Каселли, знакомая читателю по роману «Убить Отца», обнаруживает в вагоне тела людей, явно скончавшихся от удушья. Напрашивается версия о террористическом акте, которую готово подхватить руководство полиции. Однако Коломба подозревает, что дело вовсе не связано с террористами. Чтобы понять, что случилось, ей придется обратиться к старому другу Данте Торре, единственному человеку, способному узреть истину за нагромождением лжи. Вместе они устанавливают, что нападение на поезд – это лишь эпизод в длинной цепочке загадочных убийств. За всем этим скрывается таинственная женщина, которая не оставляет следов. Известно лишь ее имя – Гильтине, Ангел смерти, убийственно прекрасный…

Сандроне Дациери

Триллер
Смерть в пионерском галстуке
Смерть в пионерском галстуке

Пионерский лагерь «Лесной» давно не принимает гостей. Когда-то здесь произошли странные вещи: сначала обнаружили распятую чайку, затем по ночам в лесу начали замечать загадочные костры и, наконец, куда-то стали пропадать вожатые и дети… Обнаружить удалось только ребят – опоенных отравой, у пещеры, о которой ходили страшные легенды. Лагерь закрыли навсегда.Двенадцать лет спустя в «Лесной» забредает отряд туристов: семеро ребят и двое инструкторов. Они находят дневник, где записаны жуткие события прошлого. Сначала эти истории кажутся детскими страшилками, но вскоре становится ясно: с лагерем что-то не так.Группа решает поскорее уйти, но… поздно. 12 лет назад из лагеря исчезли девять человек: двое взрослых и семеро детей. Неужели история повторится вновь?

Екатерина Анатольевна Горбунова , Эльвира Смелик

Фантастика / Триллер / Мистика / Ужасы