Долорес Клейборн

От якраз в 1962-му вона зачала регулярно приїздити після Дня праці. Вона подзвонила посеред жовтня і попросила мене підготувати хату, і я так і зробила. Вона побула три дні — той жеребець прибув із нею і жив у кімнаті над гаражем — і знов поїхала. Перед тим вона мені подзвонила і сказала, шоби Даґі Теперт перевірив грубку і шоби я не накривала меблі. «Тепер, як справи чоловіка нарешті залагоджено, ти мене будеш бачити набагато частіше, — каже вона. — Може, й більше, ніж тобі того хотілося б, Долорес. І, сподіваюся, дітей також». Але шось в її голосі я вчула, шо, думаю, вона сама знала, шо там більше бажаного, ніж дійсного, ше тогди вона то знала.

На другий раз вона прибула ближче до кінця листопада, за тиждень після Дня подяки, і відразу подзвонила мені, шоби я пропилососила всюда й перестелила ліжка. Дітей із нею, само собою, не було — то був навчальний тиждень, — але вона сказала, шо, може, вони в останню хвилину надумають приїхати до неї на вихідні, а не лишатися в пансіонатах, де вчилися. Вона, певно, добре знала, шо так не буде, але в душі Віра була скауткою — вірила в підготовку, аякже.

Я змогла прийти відразу, бо то був ледачий час на остро­ві для людей із такою роботою, як я. Я дошкандибала туда під холодним дощем, голови не підіймала, а думками десь літала собі, як у всі дні, відколи взнала, шо з дитячими грішми. У банк я ходила майже цілий місяць тому, і мене то жерло відтогди, як ото кислота з батарейки роз’їдає діру в одязі, як десь капне.

Я не могла нормально їсти, не могла спати більше як три години підряд, бо мене будили якісь жахіття, ледве пам’ятала, шо треба міняти білизну. Ніколи я не переставала думати про то, шо Джо чудив із Селеною, про гроші, які він потягнув із банку, і як мені їх назад дістати. Я знала, шо треба троха перестати про то думати, шоби дістати відповідь, — якшо буде можливість, відповідь сама прийде до мене, — але я ніби не могла ніц із тим удіяти. Навіть як думки десь таки відходили ненадовго, від найменшої дріботи вони неслися далі перевертом у ту саму діру. Я застрягла на місці, божеволіла, і, певно, то і є справжня причина, чого я взагалі заговорила з Вірою про то, шо сталося.

Я точно не планувала з нею балакати. Вона була така нерозважна, як левиця з колючкою в лапі, відколи вигулькнула тут у травні, після того як умер її чоловік, і я не хтіла виливати душу жінці, яка так велася, ніби весь світ для неї тепер як купа гімна. Але як я в той день прийшла, її настрій нарешті поліпшився.

Вона була на кухні, пришпилювала до коркової дошки на стіні коло дверей комори статтю, яку була вирізала з передовиці «Бостон Ґлоуб». Та й каже мені:

— Ти подивися, Долорес, — якщо нам пощастить і погода посприяє, то наступного літа дещо цікаве зможемо побачити.

Я по цей день заголовок тої статті пам’ятаю, дослівно, навіть як стілько років минуло, бо як я то прочитала, у мене всередині гейби шось перевернулося. «НАСТУПНОГО ЛІТА НЕБО НОВОЇ АНГЛІЇ ЗАТЬМАРИТЬ ПОВНЕ СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ», — було там написано. Там ше була маленька карта тої частини Мейну, де буде видно затемнення, і Віра поставила на місці Літл-Толу маленьку цятку червоною ручкою.

— Іншого такого не буде до кінця наступного століття, — каже вона. — То хіба вже наші правнуки побачать, Долорес, але нас уже давно не буде… тому нам краще цим помилуватися!

— У той день, певно, лити буде як з відра, — кажу я й майже не думаю про то, але мені спало на гадку, шо, враховуючи гіркий настрій, з яким Віра жила, відколи вмер її чоловік, вона ше гаркне на мене за ті слова. Але Віра посміялася і спустилася вниз, шось собі мугикала. Я пам’ятаю, як подумала, шо в неї в голові погода дійсно змінилася. Вона не лиш мугикала, а ше й зовсім не виглядала як з перепою.

Десь за дві години я була в неї в кімнаті, перестеляла ліжко, в якім вона стілько часу безпорадно пролежить у пізніші роки. Вона сиділа в кріслі коло вікна, в’язала квадратну афганську накривку й так і наспівувала. Грубка була включена, але тепло ше не прийшло, — шоби ті великі хати розігріти, то ше діждати треба, хоч утеплені вони, хоч нє, — і вона накинула собі на плечі рожеву шаль. На той час вітер із заходу вже подужчав, і дощ, шо зачав капотіти по вікні коло неї, видавав такий звук, ніби піском по склу кидали. Як я звідти виглянула, то ввиділа цівочку світла з гаража, шо значило, шо той жеребець був тут, у квартирі зверху, в теплі й добрі, як у Бога за пазухою.

Я підтикувала кутики нижньої простині (ніяких простиней на ґумках у домі Віри Донован, ви шо, з дуба впали, — на ґумках було би надто легко), і хоч троха не думала ні про Джо, ні про дітей, аж тут у мене затряслася нижня губа. Перестань, сказала я собі. Вже, перестань. Але губа не переставала. Далі й верхня затряслася. І враз мені очі заповнило слізьми, ноги стали ватні, я сіла на постіль і розплакалася.

Нє. Нє.