Долорес Клейборн

— Та що тобі завгодно, — каже вона. А потому як зашкірилася — не просто всміхнулася, а вишкірилася. Чесно тобі скажу, Енді, у мене кров схолола від того. — Голов­не пам’ятати, що твоє — те його, а що його — те твоє. Якби нещасний випадок стався, наприклад, із ним, гроші, які в нього на рахунку в банку, стали б твоїми. Такий закон у цій нашій величній країні.

Очима вона припала до мене, лиш на секунду тіні пропали, і я чітко змогла в них подивитися. Як увиділа, то мусіла відразу скоро відвернутися. Зовні Віра була холодна, як дитя на брилі льоду, але всередині температура виглядала вища, десь так само гаряче, як посеред лісової пожежі, так мені здалося. Надто гаряче, шоб такі, як я, ше дивилися, то точно.

— Велика річ — закон, Долорес, — каже вона. — А як із кепським чоловіком стається кепський випадок, то теж, буває, трапляється інша велика річ.

— Ви хочете сказати… — зачала я. Тогди я могла лиш-но легенько шепотати, не більше.

— Я нічого не хочу сказати, — каже вона. У ті часи, ­коли Віра вирішувала, шо для неї тема закрита, вона її затраскувала, як книжку. Вона сховала своє в’язання назад у кошик і встала. — Але я тобі от що скажу: те ліжко саме не постелиться, як будеш на ньому сидіти. Я піду вниз поставлю воду на чай. Може, як тут закінчиш, захочеш зійти й скуштувати мого яблучного пирога, що я привезла з материка. Якщо пощастить, я, може, і кульку ванільного морозива докладу.

— Добре, — кажу я. Думки мені млином крутило, і єдине, про шо я була цілком певна, — це то, шо той пиріг із джонспортської пекарні звучить найдоречніше з усього. Перший раз за місяць я була дійсно голодна — хоч шось дало то, шо я виговорилась.

Віра дойшла до дверей і обернулася подивитися на мене.

— Я тебе не шкодую, Долорес, — сказала вона. — Ти мені не сказала, що, коли вийшла за нього, була вагітною, і ти й не мусила. Навіть така йолопка в математиці, як я, знає, скільки буде два плюс два. Скільки тоді було вже, три місяці?

— Шість тижнів, — сказала я. Голос знов став один лиш шепіт. — Селена троха раніше пішла.

Вона кивнула.

— І що робить традиційна дівчинка з острова, як дізнається, що із зальотом уже нічого не вдієш? Очевидну річ, звісно… Але ті, хто скоро жениться, часто довго каються, як ти, мабуть, відкрила для себе. Зле тільки, що твоя святенницька мама тебе в тому не просвітила, а лише навчила, що в кожної бульбини якесь серце та калатає, або думати головою, як треба рятувати ноги. Але я тобі одну річ скажу, Долорес: якщо просто виплакуватимеш очі у фартух, це не допоможе тобі врятувати доньчину непорочність, коли той старий смердючий козел дійсно хоче її відібрати, та й гроші твоїх дітей не врятує, коли він дійсно збирається їх витратити. Але деколи в чоловіків, особливо питущих, справді трапляються нещасні випадки. Вони падають зі сходів, посковзуються у ванні, а ще деколи в них ламаються гальма й вони врізаються своїми «бехами» в дуби, поспішаючи додому з квартир своїх коханок в Арлінґтон-Гайтс.

На тім вона й пішла і закрила за собою двері. Я постелила ліжко, і поки то робила, то думала про то, шо вона сказала… про то, шо як у кепського чоловіка стається кепський випадок, то деколи також може бути з того шось велике. Я зачала видіти то, шо було просто в мене під носом весь час, — я би то ввиділа й скоріше, якби не літала думками в сліпій паніці, як горобець по стриху.

Поки ми доїли пиріг і я провела її нагору на денний сон, то з питанням «Можу чи не можу?» я вже чітко розібралася. Я хтіла збутися Джо, хтіла, шоби діти назад дістали свої гроші, а найбільше я хтіла, шоби він заплатив за всьо, шо причинив нам… особливо Селені. Якшо скурвий син попаде в нещасний випадок — правильний нещасний ­випадок, — всьо то і збудеться. Гроші, які я не могла ді­стати, поки він живий, підуть мені в руки, як він умре. Може, він і зміг непримітно забрати гроші, але непримітно виписати мене із заповіту він би ніколи не вдав. Питання було не в мозках, — то, шо він узагалі потягнув гроші, показало мені, шо він троха хитріший, ніж я собі думала, — а в тім, як вони в нього фуричили. Я в принципі певна, шо десь там у глибині Джо Сент-Джордж і не думав, шо взагалі колись умре.

А та як я його жінка, всьо вернеться мені.

Коли я в той день пішла з Соснини, дощ уже перестав, і додому я йшла дуже неспішно. Я ше й наполовину не пройшла, як зачала собі думати про стару криницю за дровітнею.

Як вернулася, то в хаті я була сама — хлопці десь бавилися, а Селена пішла й лишила записку, шо вона до місіс Деверо, помогти тій із пранням… Вона в ті дні прала всі простині готелю «На гавані», знаєте. Я поняття не мала, де Джо, та мені байдуже було. Важливо то, шо його ваговоза не було, а та як там глушник тримався на добрім слові, то якби він вертався, я би вчула.