Долорес Клейборн

Десь хвилину я постояла, дивилася на Селенину записку. То цікаво, як є всіляка дрібнота, шо нарешті підбиває людину до якогось рішення, — від «певно» й «напевно» до «точно», так сказати. Навіть тепер не знаю, чи дійсно я запланувала вбити Джо, як у той день вернулася від Віри Донован. Перевірити криницю то я хтіла, та, але то могла бути просто бавленка, як ото діти бавляться у «Вдавачку». Якби Селена не лишила ту записку, я би, може, ніколи того й не зробила… і шо на шо би не вийшло, Енді, але Селена не має ніколи того знати.

У записці було шось таке: «Мамо, я пішла з Сінді Бебкок до місіс Деверо, помогти їй із пранням для готелю. Там на свята на вихідні приїхало більше людей, ніж вони чекали, а ти сама знаєш, як у неї з артритом. Бідна бабця так говорила, як подзвонила, ніби чуть уже розум не стратила. Я вернуся й поможу тобі з вечерею. Цілую-люблю, Сел».

Я знала, шо як Селена вернеться, у неї в кишені буде п’ять-сім долярів, не більше, але тішитися буде як слон від тих грошей. Та вона би була рада, навіть якби місіс Деверо чи Сінді знов покликали, а якби їй запропонували роботу в готелі покоївкою на пів ставки на друге літо, Селена би, певно, вмовляла мене дозволити. Бо гроші — то є гроші, а в ті часи на острові торги туда-сюда були найпоширенішим способом життя, а фінанси — тяжко здобутим товаром. Місіс Деверо і подзвонила би потому знов, і радісно писала би характеристику Селени для готелю, якби та її попросила, бо Селена була добра мала робітниця, яка не боялася гнути спину чи руки мастити.

Інакшими словами, вона була точно як я, коли мені було стілько років, і подивіться, шо з мене вийшло — просто ше одна відьма-прибиральниця, шо ходить зігнута в три погибелі і тримає в аптечці порошки від спини. Селена в тім ніц такого не виділа, але їй лиш-но п’ятна­дцять стукнуло, а в п’ятнадцять дівки толком не знають, шо то в них перед очима, навіть як воно в них під самим носом. Я читала й перечитувала ту записку, і подумала, та до сраки — не має вийти з неї друга я, шо в тридцять п’ять вже стара зачовгана баба. Не буде з неї такої, навіть як мені прийдеться вмерти, аби від того встерегти її. Але знаєш шо, Енді? Я не думала, шо всьо зайде аж так далеко. Я думала, може, Джо просто дасть дуба десь коло нас.

Я поклала її записку назад на стіл, защепила собі плащ і взула ґумаки. Потому пішла за хату й стала коло великої білої брили, де ми з Селеною сиділи тогди, як я їй сказала, шо може вже не боятися Джо, шо він пообіцяв її не чіпати. Дощ перестав, але я ше чула, як вода капає десь глибоко в ожиннику за хатою, і виділа, як краплі звисають із голого гілля. Вони виглядали, як діамантові кульчики-краплі Віри Донован, але не такі великі.

Та ділянка була десь із половину акра, і як я зайшла всередину, то дуже втішилася, шо вбрала плащ і високі ґумаки. То, шо воно мокре було, — то пів біди, але колючки просто вбивали. У кінці сорокових на тій ділянці були квіти й польова трава, а з боку дровітні били джерела, але десь через шість років, як ми з Джо вженилися й сюда переїхали, — хату йому лишив вуйко Фредді, шо вмер, — то джерело всохло. Джо закликав Пітера Дойона, шоби він нам лозою знайшов нове, із західного боку від хати. У нас відтогди ні разу проблем із водою не було.

Як перестали брати воду зі старого джерела, ті пів акра за дровітнею заросли гущаком кущів ожини по груди, і ті шпичаки дерли й тягнули мені плащ, поки я там бродила, шукала дощату ляду старої криниці. Як мені три-чотири рази порізало пальці, я на них рукави натягнула.

Нарешті знайшла ту чортову криницю, бо чуть не впала в неї. Я стала на шось ніби незакріплене і троха пружне, під ногою затріщало, і я відскочила рівно перед тим, як дошка під ногою провалилася. Якби мені там не повез­ло, я би полетіла сторчма сама, і вся та ляда певно би провалилася. Пішла киця по водицю, та й упала у криницю.

Я стала на коліна, одною рукою відводила від лиця гілки ожини, шоби мені колючками не порізало щоки чи око не вибрало, і подивилася уважніше, шо там.

Ляда була десь чотири на п’ять футів. Дошки в ній вже зовсім побіліли, пороздувалися й згнили. Я натиснула одну рукою, і то було як локричну паличку натискати. Дошка, на яку я перед тим стала, прогнулася, і було видно, як проступили свіжі скалки. Я би провалилася, само собою, а в ті дні я важила десь сто двадцять. Джо важив мінімум на п’ятдесят фунтів більше.

У кишені в мене була хустинка. Я її пов’язала зверху на кущ із боку дровітні, шоби якби треба було скоро її знайти, то було видно. Далі вернулася в хату. Тої ночі я спала, як мала дитина, і перший раз мені не снилося ніц поганого, відколи взнала про Селену і шо її тато, чарівний принц недороблений, намірявся робити.