Долорес Клейборн

Десь за три години, як лахи були попрані, продукти куплені та складені, килими попилососені, а банячок із печенею лежав у холодильнику для самотньої вечері (може, з тим жеребцем вона постіль деколи й ділила, але я ніколи не виділа, шоби вона з ним за одним столом їла), я збирала свої манатки, шоби йти. Віра сиділа на кухні за столом, заповнювала кросворд у газеті.

— Подумай над тим, щоб прийти до нас на пором два­дцятого липня, Долорес, — каже вона. — Там на воді буде значно приємніше, ніж на розпеченому даху, повір мені.

— Дякую, Віро, — кажу я, — але як у мене тогди буде вихідний, то я, певно, ні туда, ні туда не піду — певно, просто вдома відлежуся.

— Ти образишся, якщо я скажу, що це звучить вкрай безглуздо? — питає вона й піднімає до мене голову.

«А ти шо, колись пеклася тим, шоби не образити мене чи ше когось, курво ти гонорова?» — подумала я, але, само собою, ніц такого не сказала. Та й до того вона дійсно ніби спереживалася, як подумала, шо я можу вмліти, хоч то й могло бути того, шо вона боялася, шо я впаду, лупнуся носом і кров’ю вимащу їй усю підлогу на кухні, а я ж її лиш-но вчора навоскувала.

— Нє, — кажу я. — Така я вже, Віро, є — безглузда, як посудомийка.

Тут вона на мене так цікаво глянула.

— Хіба ж ти така? — каже вона мені. — Деколи я теж так думаю… але іноді сумніваюся.

Я попрощалася й пішла додому і по дорозі крутила той план собі в голові, шукала в нім дірки. Їх я не найшла — лиш усілякі «може бути, а може не бути», але ж то і є частина життя, правда? Усе може не поталанити, але якби люди забагато про то думали, то ніц ніколи би не робилося. Та й до того, я собі подумала, якшо шось піде зле, я все можу всьо відмінити. Я всьо відмінити можу навіть майже перед самим кінцем.

Минув травень, прийшов і пішов День пам’яти, знов зачалися шкільні канікули. Я вся підготувалася стримати Селену, якби вона зачала діймати мене роботою в «На гавані», але не встигли ми перший раз через то погризтися, як сталася просто пречудова річ. Преподобний Гаф, який тогди був методистським священником, за­йшов поговорити зі мною та Джо. Він сказав, шо табір методистської церкви у Вінтропі має вакансії для двох виховательок, які би добре вміли плавати. Ну, шо Селена, шо Таня Керон плавають, як ті риби, Гафі то знав, і, шоби довго не затягувати, ми з Мелісою Керон відправили наших малих на поромі в перший же тиждень, як школа скінчилася. Вони нам махали, ми їм, і ревіли всі четверо, шо дурні. Селена була вбрана в гарний рожевий костюм для подорожі, і тогди я вперше добре ввиділа, якою жінкою вона виросте. Мені чуть серце не трісло, і дотеперка болить. Може, у вас у когось є хусточка?

Дякую, Ненсі. Дуже дякую. Так, шо я розказувала?

А, та.

Про Селену подбала. Далі хлопці. Я сказала Джо, шоби подзвонив своїй сестрі в Нью-Ґлостер і спитав, чи їй із чоловіком не було би сутужно взяти до себе дітей хоча би на останні три тижні липня і перший тиждень серпня, як ми колись брали двох їхніх зірвиголів на місяць вліті пару разів, як ті були менші. Я думала, шо Джо може впиратися, шоби не відправляти малого Піта, але нє — певно, подумав, як буде тихо вдома, як усіх трьох здихатися, і то йому сподобалося.

Аліша Форберт — то було прізвище його сестри після шлюбу — сказала, шо вони з радістю візьмуть до себе малих. Я собі думаю, шо, відай, Джек Форберт не так тішився, як вона, але Аліша ним крутила, як уміла, того проблеми не було — ну, хоча би з тим.

Але проблема була з тим, шо ні Джо-молодший, ні малий Піт не дуже й хтіли їхати. Я їх сильно не винила. Хлопці Форбертів обоє були вже підлітки, і в них уже не буде стілько часу на день для таких двох гімнюхів. Але то мене спинити не мало — я не могла того дозволити. Нарешті, вперла­ся рогом і силою їх прикрутила. Із тих двох Джо-молодший виявився горіхом міцнішим. Прийшлося мені якось відвести його вбік і сказати: «Просто уяви собі, шо ти там відпочинеш від тата». То його переконало так, як ніц друге, і якшо так подумати про то, троха сумно, нє?

Коли я вже організувала, шо на середину літа хлопці поїдуть, лишилося просто чекати того часу, і, думаю, як дойшло, то вони і раді були. Від Четвертого липня Джо багацько пив, і, думаю, навіть малому Пітові не дуже весело з ним було.

То, шо він пив, мене не дивувало. Я йому в тім помагала. Як він перший раз відкрив шафу під умивальником і ввидів там нову плящину віскі, йому то здалося дивним — па­м’ятаю, він ше питав мене, чи де головою не стукнувся абощо. Але далі він уже ніц не питав. Та й нашо йому було? Від Четвертого аж до дня своєї кончини він був подеколи в зюзю, здебільш у пів зюзі, а хлопи в такій кондиції скоро зачинають вважати ті подарунки долі своїм конституційним правом… особливо такі хлопи, як Джо.