Долорес Клейборн

Я обернулася через плече, і вона мені якось дивно легенько кивнула, ніби знала шось, про шо ніяк не мог­ла знати.

— Інколи, щоб вижити, доводиться бути гоноровою сукою, — каже вона. — Іноді бути сукою — єдине, що жінці лишається.

І закрила двері в мене перед носом… але легенько. Не траснула ними.

Гаразд. Підходить уже день затемнення, і я вам розповім, шо сталося, — всьо, шо сталося, — але насухо я то робити не збираюся. Я вже майже дві години тут балакаю безперестанку, якшо мій годинник не бреше, то вже в кого хочеш усьо мастило з вальниць зітреться, а мені ше до кінця далеко. Того я тобі кажу, Енді: або ти розщедришся на дюйм «Джим Біма», шо в тебе в шухляді лежить, або на нині закругляємося. Шо скажеш?

Ну нарешті. Дякую. Ох, Боже, як у суху землю! Нє, відложи. Одної доста, шоби завести помпу. Дві лиш труби заб’ють.

Добре. Поїхали далі.

Вночі дев’ятнадцятого я пішла спати така нервова, шо мене аж нудило, бо по радіо сказали, шо може таке бути, шо буде дощ. Я так до сраки була зайнята тим, шоби спланувати, шо я буду робити, і зібратися з силами таки то зробити, шо думка про дощ мені і в голову ні разу не прийшла. Я лежала й думала, шо цілу ніч буду крутитися-вертітися, а далі подумала: «Нє, Долорес, і я тобі скажу, чого нє — з погодою ти ніц не вдієш, та й вона ролі всьо одно не грає. Сама знаєш, шо ти то зробиш, навіть як ливцем литиме цілісінький день. Ти вже задалеко зайшла, шоби вертатися». І то я дійсно знала, того закрила очі й відключилася, як лямпочка.

Субота — двадцяте липня 1963 року — прийшла спечною, душною і хмарною. По радіо сказали, шо все таки дощу, певно, не буде, хіба троха полиє з грозою пізно ввечері, але вдень здебільш будуть хмари, а шанс, шо вдасться ввидіти затемнення на узбережжі, був п’ят­десят на п’ятдесят.

Всьо одно мені з плечей ніби гора спала, і я пішла до Віри помогти розносити купу їжі на сніданковий шведський стіл, шо вона запланувала. Голова в мене була спокійна, а нерви я вдома лишила. Бачте, то, шо були хмари, мені не важило. Не важило би навіть, якби троха мжичило. Якшо постійного дощу нема, то люди в готелі будуть на даху, а Вірині люди будуть у протоці, і всі будуть надіятися, шоби хоч троха розвиднілося, аби одним оком глянути на то, шо випадає раз у житті… хоча би в Мейні. Надія — сильний рушій у людській натурі, знаєте. Ніхто того ліпше за мене не знає.

Наскілько я пам’ятаю, у Віри вже в п’ятницю ввечері врешті було вісімнадцятеро гостей, а ше більше прибуло на сніданок у суботу — тридцять-сорок, якшо пам’ятаю. Решта люду, які підуть до неї на пором (а ті були здебільш з острова, не приїжджі), зачнуть збиратися коло міського доку десь біля першої, а стара «Принцеса» має відбути коло другої. На той час, як затемнення вже зачалося, — десь пів п’ята, — перші дві-три бочки пива вже, певно, були пусті.

Я думала, шо Віра буде вся накручена, ладна зі шкіри вилізти, але деколи я собі думаю, шо вона кар’єру собі зробила на тім, шоби мене дивувати. Вона була вбрана в хвилясту червоно-білу одежу, шо більше подобала на каптур, ніж на сукенку, — каптан, здається, то називається, — а волосся зачесала назад у простий хвостик, шо був зовсім не подібний на фризури по п’ятдесят баксів, якими вона в ті часи зазвичай приндилася.

Вона ходила туда-сюда навколо довгого шведського стола, який розклали ззаду на газоні коло розарію, підходила до всіх своїх друзів — більшість були з Балтимора, судячи з вимови і вигляду, — і сміялася з ними, але в той день вона була інакша, ніж за тиждень перед затемнен­ням. Пам’ятаєте, я казала, шо вона дзумтіла й дзумтіла, як літак реактивний? А от у день затемнення вона була більше як метелик, шо літав поміж купою рослин, і її сміх був уже не такий пискучий чи голосний.

Вона ввиділа, як я виношу тацю зі смаженими збовтаними яйцями, і кинулася давати якісь інструкції, але вона не йшла так, як ходила останні пару днів, — так, ніби насправді бігти хтіла, — і на лиці в неї була усмішка. Я подумала, вона радіє, та й усе. Вона вже змирилася, шо її діти не приїдуть, і вирішила, шо всьо одно може порадіти. І на тім і було всьо… як ви її не знали й не знали, як рідко Віра Донован бувала щаслива. Я тобі шо скажу, Енді, — я знала її ше тридцять років після того, десь так, але не думаю, шо ше хоч колись виділа її ше дійсно щасливою. Задоволеною — так, у мирі — так, але щасливою? Промінистою й радісною, як метелик на полі з квітів у жаркий літній день? Не думаю.

— Долорес! — каже вона. — Долорес Клейборн!

До мене лиш через купу часу дойшло, шо вона мене покликала дівочим прізвищем, хоч у той ранок Джо був живий-здоровий, а вона такого раніше ніколи не робила. Коли то до мене таки дойшло, мене всю пересмикнуло, як має бути, коли гуска проходить по місцю, де тебе колись поховають.

— Добрий ранок, Віро, — кажу я їй. — Шкода, шо день такий похмурий.

Вона глянула в небо, затягнуте низькими літніми хмарами, де було повно дощу, тогди усміхнулася.

— До третьої години сонце вийде, — каже вона.

— Ви так кажете, ніби наряд на роботу йому передали, — кажу я.