Долорес Клейборн

Але то не завадило мені втрощити свої витребеньки. Лиш як зачала, то не спинялася, доки не пропав останній крекер із сиром, і запила то всьо пляшкою пепсі. Раз чи два я ловила себе на думці, чи в більшості катів добрий апетит у день, коли в них робота. Цікаво, до чого в людини розум доходить, коли вона настроюється шось зробити, правда?

Як ми вже закінчували, через хмари пробилося сонце. Я згадала, шо мені тогди зрання сказала Віра, і подивилася на годинник. Була третя година, якраз. Десь у той же час Дейв Пелетір — він у ті часи возив на острів пошту — летів до міста так, шо хоч трава не рости, і лишав за собою довгий когутячий хвіст куряви. Аж до пізньої темноти я не виділа на Східній вулиці більше ні одної машини.

Я склала тарелі і свою пляшку від газованки на тацю, а коли то робила, то нахилилася, і от не встигла я встати, як Джо зробив шось, чого не робив купу років: поклав мені руку на потилицю і поцілував. Бувало й ліпше. Від нього смерділо спиртом, цибулею і салямі, і він був непоголений, але всьо одно цілунок є цілунок, і в тім не було ніц злого, безглуздого чи голодного. Просто гарний цілунок, і я вже не пам’ятаю, коли він мене цілував останній раз. Я закрила очі й ніц не робила. Я то запам’я­тала — як закрила очі й відчула його губи на моїх, а на чоло мені світило сонце. І перше, і друге було тепле і приємне.

— Незле вийшло, Долорес, — сказав він. Від нього то була сильна похвала.

Була секунда, шо я троха завагалася — не буду ж я тут сидіти і брехати. В ту секунду я виділа не того Джо, шо ліз своїми лапами до Селени, а того, у якого чоло було як у навчальнім кабінеті в 1945-му — яким я його тогди виділа і хтіла, шоби цілував він мене, як цілує тепер. Як я подумала: «Якшо він мене поцілує і я потягнуся і помацаю його шкіру там коло брів, поки він то робить… шоби знати, чи вона така гладенька, як виглядає».

Тогди я потягнулася рукою і помацала її, як мріяла то зробити стілько років тому, як ше була лиш соплячкою, і лиш-но я то зробила, то внутрішнє око відкрилося широко, як ніколи. І ним я ввиділа то, шо він буде робити, якшо я йому дозволю то робити, — не лиш зробить шо захоче з Селеною чи стратить гроші, які вкрав із дитячих рахунків, а буде їх обробляти. Принижувати Джо-молодшого за його добрі оцінки й хист до історії, гладити малого Піта по голові все, як той буде прозивав когось жидом або казав, шо хтось у його класі лінивий, як негритос. Буде обробляти їх, постійно. Якшо я йому попущу, він буде далі своє робити, доки вони не полишаються без нічого або не стануть зіпсутими, а потому він умре і лишить нам одні борги та й яму, де його поховати.

Ну, я маю для нього одну яму, глибиною не шість футів, а тридцять[19], і обкладену камінням замість землі. Ше й яку я маю яму для нього, і один цілунок після трьох чи, може, п’яти років на то не вплине. І дотик до його чола так само не поможе, бо воно принесло мені більше проблем, ніж його витягнутий пуцак… але я всьо одно знов його помацала, провела одним пальцем і подумала, як він мене цілував у внутрішнім подвір’ї готелю «Самосет», поки ансамбль усередині грав «Коктейль місячного сяйва», і як я чула запах його татового одеколону на щоках.

Потому я потвердішала в серці.

— Я рада, — сказала я і знов взяла тацю. — Може, подивишся, шо то робити з тими проглядачами й коробочками, поки я ті тарелі помию?

— Та мені похуй, шо там та багата пизда тобі дала, — каже він, — і мені так само похуй на то затемнення. Я і до того видів, як темно буває. Кожної, блядь, ночі.

— Добре, — кажу я. — Як скажеш.

Я дойшла лиш до дверей, як він каже:

— Може, ми би до якоїсь ґедзалки ся вдали пізніше? Га, Ді?

— Може, — кажу я і весь час думаю, шо ґедзалка то точно буде, так. Ше до того як вдруге за той день стемніє, у Джо Сент-Джорджа буде така ґедзалка, шо він і не мріяв.

Я добре припильновувала за ним, поки стояла коло раковини й мила тарелі. Він купу років у ліжку ніц не робив, лиш спав, хропів і пердів, і, думаю, він так само, як я, знав, шо грішна вода в тім так само винна, як і моя погана морда… а певно, і більше. Я боялася, шо від думки, шо пізніше прийдеться ше січку різати, він закрутить корок на своїм «Джонні Вокері», але ніц подібного. Для Джо їбатися (пардонь мою хранцузьку, Ненсі) — то була лиш фантазія, так само, як ото цілувати мене. Пляшка для нього була набагато реальніша. Пляшка була просто коло нього, і він міг її тримати в руці. Він дістав із пакета один проглядач і тримав за ручку, крутив так і сяк, примружувався через нього на сонце. Він мені нагадав, як я виділа шось по телевізору — як шимпанзе пробує настроїти радіо. Далі він відклав ту приблуду і налив собі ше.

Як я вернулася на ґанок зі своїм кошиком для в’язан­ня, то ввиділа, шо в нього вже зачинається той совиний, червоноокий вигляд, як усе, коли він переходив від середньо підпилого до добряче налиганого. Цього разу він подивився на мене троха різко, бо, певно, думав, чи не накричу на нього.