Долорес Клейборн

— Ну, я пішла до хлопа, шо завідує ощадним відділом у «Північнім прибережнім» у Джонспорті, — кажу я. — Файний такий хлоп, містер Піз. Я йому всьо роз’яснила, і він страшне спереживався з того всього. І ше більше, як я йому показала ощадкнижки, які нікуда не пропали, як ти йому набрехав.

От тогди Джо і втратив ту дещицю інтересу, шо мав до затемнення. Він лиш сидів у тім своїм сранім кріслі та й блимав на мене своїми баньками. Між бровами в нього як блискавка була, а губи такі стиснуті, шо чисто як шрам виглядали. Він поклав проглядач собі на коліна й зачав стискати і розтискати пальці.

— Виявляється, шо можна таке робити, — сказала я йому. — Пан Піз перевірив, чи гроші ше в банку. Як узнав, шо так, то ми обоє видихнули від облегшення. Спитався, чи не хочу я викликати поліціянтів, розказати їм, шо сталося. Я в нього по лиці виділа, шо він надіється, шо я скажу «дідька лисого». Я тогди лиш спитала, чи може він видати ті гроші мені назад. Він перевірив по своїх книжках і сказав, шо може. То я і сказала, шо так ми, значить, і зробимо. І він мені видав гроші. Того я більше і не хвилююся за дитячі гроші, Джо, — бо вони в мене, а не в тебе. Сюрприз такий, шо перша кляса, нє?

— Брешеш! — крикнув на мене Джо та так скоро встав, шо крісло чуть не перевернулося. Проглядач випав йому з колін і розбився на кусочки об підлогу ґанку. Лиш від того, як він тогди виглядав, мені хтілося знов мати в руці дзбанок. Я би його в нього забила — до самої ручки забила би. Але лице в того скурвого сина було таке, шо ледво не вартувало всього, шо я прожила від того дня з Селеною на поромі.

— Вони так не можуть! — кричить він. — Тобі не можна чіпати ні цента тої грошви, навіть в ощадкнижку не дивитися…

— Та ну? — кажу я. — А як то так вийшло, шо ти вже три сотні звідти профітькав? Дякувати на тім, шо не більше, але я всьо одно кожний раз, як про то думаю, то зла, як чорт. Ти просто злодій, Джо Сент-Джордж, — та такий мерзенний, шо у своїх же дітей украв!

Лице в нього було біле, як у трупа підсвіченого. Лиш очі були живі й горіли ненавистю. Руки тримав перед собою, стискав і розтискав. Я лиш на секунду опустила очі і ввиділа купу відображень у розбитих осколках копченого скла, шо в нього під ногами лежали, — сонце, тогди вже менше половини, лише грубий серпик. Далі знов глянула на нього. Не можна було сильно відводити очі від нього, враховуючи такий настрій.

— На шо ж ти ті три сотні потратив, Джо? На курвів? На покер? На всьо потрошка? Знаю, шо точно не на нову таратайку якусь, бо таких не появилося.

Він ніц не сказав, лиш стояв та й стискав і розтискав пальці, а за ним було видно, як по всім палісаднику перші блищаки запалювали свої тільця. Тогди човни в протоці вже були як мари, і я подумала про Віру. Подумала, шо як вона ше не на сьомім небі, то, певно, точно у вестибюлі. Але діла думати про Віру мені не було. Я мусіла весь час мати Джо в голові. Я хтіла його зрушити, і вирішила, шо ше одного товчка має стати.

— Ну, мені в принципі однаково, куда ти то потратив, — кажу я. — Я решту забрала, на тім ми й квити. Можеш просто нахуй собі піти… якшо твій кволий стручок ше тебе витримає.

Він пошкандиляв по ґанку, куски проглядача хрупнули йому під ногами, та й ухопив мене за руки. Я могла вирватися, але не хтіла. Тогди ше нє.

— Ти за своєю пащекою борзою слідкуй, — шепнув він і дихнув мені в лице скотчем. — Бо як не ти, то я послідкую.

— Пан Піз хтів, шоби я склала гроші назад у банк, але я сказала, шо нє — подумала, як ти зміг забрати їх із дитячих рахунків, то якось і з мого дістанеш. Ше хтів виписати мені чек, але я побоялася, шо як ти взнаєш, шо я задумала, скоріше, ніж мав би, то можеш спинити його виплату. То я й сказала панові Пізу, шоби виплатив мені всьо готівкою. Йому то не сильно сподобалося, але мусів то зробити, то тепер гроші в мене, до останнього цента, і я їх сховала в безпечнім місці.

Тут він злапав мене за горло. Я догадувалася, шо так буде, і боялася, але того і хтіла — так він би повірив в то останнє, шо я мала сказати, сильніше, коли я то скажу. Але навіть то не було найважніше. То, шо він мене отак злапав за горло, означає, шо то більше похоже на самооборону — от шо найважніше. І то і була самооборона, шо би там у законі не писало. Я то знаю, бо я там була, а закону не було. Кінець кінцем, я боронила себе й боронила своїх діточок.

Він стиснув так, шо мені дух затнуло, мотлошив мені голову туда-сюда й викрикав. Я не всьо пам’ятаю. Він, здається, пару раз лупнув мене головою об стовпці на ґанку. Сказав, шо я йобана сука, шо він мене вб’є, як не віддам гроші, шо то його гроші, — отаку всяку дурноту. Я зачала боятися, шо він мене дійсно вб’є скоріше, ніж я скажу то, шо він хоче чути. У палісаднику вже сильно потемніло, і там було повно тих дрібосеньких вогників, ніби до сто-двісті блищаків, шо я їх виділа перед тим, поприлітало ше десять чи й більше тисяч. І голос його був такий далекий, шо я вже подумала, шо всьо якось вийшло зле — шо то я впала в криницю замість нього.