Долорес Клейборн

— Якого сюрпризу? — питає він, і як опустив той проглядач (а то був просто двійний шар спеціального поляризованого скла в рамці), шоби подивитися на мене, я ввиділа, шо насправді він не затемненням захоплений, або хоч не до кінця. Він уже був майже зовсім налиганий, та так ледве голову тримав, шо я троха настрашилася. Як він не пойме, шо я йому кажу, то план мій пролітає, як фанера над Парижем, ше й не зачавшись. І шо я тогди буду робити? Того я не знала. То одно, шо я знала, мене до сраки настрашило. Назад я не верну. Як би зле всьо не пішло, шо би не сталося, назад я вертати не буду.

Тут він потягнувся рукою, вхопив мене за плече і затряс.

— Бога ради, жінко, шо ти таке мелеш? — каже він.

— Пам’ятаєш про гроші на дитячих рахунках? — питаюся я в нього.

Він троха звузив очі, і я ввиділа, шо він і близько не такий п’яний, як я перше подумала. І ше я шо зрозуміла — той один цілунок ніц не змінив. Цілуватися хто хоч’ може, якшо так подумати. Цілунком Юда Іскаріот видав римлянам Христа.

— І шо з ними? — каже він.

— Ти їх забрав.

— Хер там!

— Так-так, — кажу я. — Після того, як узнала, шо ти над Селеною збиткуєшся, то пішла в банк. Я хтіла зняти гроші, забрати дітей і поїхати геть від тебе.

Він роззявив рота і пару секунд просто лупився на мене. А далі засміявся — просто відкинувся у своїм кріслі та й не стулював пащу, поки день навколо нього темнів і темнів.

— То шо ти, дурною вбралася, нє? — каже він. Затим глитнув ше троха скотчу і знов подивився на небо через проглядач. Того разу я ледве виділа тінь у нього на лиці. — Уже половини нема, Долорес! — каже він. — Уже половини нема, як не більше!

Я й собі глянула в коробочку і ввиділа, шо він правду каже. Залишилася лиш половина з тої монетки, і зникало все більше.

— Ая, — кажу я. — Вже нема половини, та. Про ті гроші, Джо…

— Та ти забудь про них, — каже він мені. — Ти тим свою сиромудру макітру не забивай. Гроші в повнім порядку.

— Та я за них і не переживаю, — кажу я. — Анітроха. Але то, як ти мене здурив, ото мені з голови не йде.

Він кивнув, якось серйозно і вдумливо, ніби хтів показати, шо зрозумів і навіть співчуває, але втримати той вираз на лиці не міг. Майже відразу він знов зайшовся сміхом, як мала дитина, яку кобенить учителька, якої та взагалі не боїться. Так він кікотав, шо аж срібною хмарою слини собі перед ротом плюнув.

— Вибачай, Долорес, — каже він, як уже міг знов говорити. — Я не хтів так сміятися, але ж обмахорив я тебе так, шо слава Богу, правда?

— Ая-ая, — погодилась я. Врешті, то ж була чиста правда.

— Обмахорив тебе гарно й хвацько, — каже він, сміється, трясе головою, якби то йому хто не знати який анекдот розповів.

— Ая, — згоджуюся я з ним, — але знаєш, як то кажуть…

— Шо, — каже він. Поклав проглядач собі на коліна й обернувся до мене. Так він сміявся, шо в тих поросячих червоних очках аж сльози вийшли. — От ти на кожну оказію маєш якусь примовку, Долорес. І шо ж кажуть про хлопів, які нарешті проучують своїх докучних бабів, які лізуть, де не треба?

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені, — кажу я. — Ти надурив мене із Селеною, а далі надурив із грішми, але, думаю, я нарешті з тобою по­рівнялася.

— Ну, може, й так, а може, й не так, — каже він, — але якшо ти переживаєш, шо я їх потратив, то не треба, бо…

Тут я його перебила.

— Я не переживаю, — кажу я. — Я вже тобі це сказала. Я анітроха не переживаю.

Тогди він так серйозно зиркнув на мене, Енді, і усмішка в нього потихеньку всихала.

— У тебе знов таке сиромудре лице, — каже він, — таке, шо я не дуже люблю.

— Маємо, шо маємо, — кажу я.

Він довго на мене дивився, хтів вияснити, шо в мене в голові коїться, але, певно, то була затяжка загадка для його розуму. Він знов відкопилив губи та так сильно ­зітхнув, шо здув собі пасмо волосся, яке на чоло впало.

— Тяжко найти бабу, яка би хоч троха в грошах тямила, Долорес, — каже він, — і ти така сама. Я лиш-но їх склав усі в один рахунок… шоби більший процент був. А не сказав я тобі, того шо не хтів вислуховувати твою хуйню тупорилу. Ну, всьо одно прийшлося троха вислуховувати, як майже все, але шо забагато, то не здорово.

Тут він знов підняв проглядач, шоби показати мені, шо тему закрито.

— На один рахунок на своє ім’я, — кажу я.

— І шо? — питає він. Тогди вже навколо було так, ніби він у присмерку сидів, і на горизонті стали пропадати дерева. Я вчула, як з-за хати співає лелик, а ше звідкись — дрімлюга. Та й було чути, шо холодає. Дуже дивно мені від того стало… ніби я була в сні, шо став реальним. — А чого би він не мав бути на моє ім’я? То ж я їхній тато, нє?

— Ну, в них твоя кров. Якшо то робить тебе татом, то, може, так і є.

Я виділа, як він пробує допетрати, чи вартує до того вчепитися і троха помикати, і вирішує, шо не вартує.

— Буде вже тобі про то балакати, Долорес, — каже він. — Я тобі кажу.

— Нє, ну, може, ше трошка, — кажу я йому і всміхаюся. — Бач, ти зовсім про сюрприз забув.

Він знов підозріло на мене глянув.

— Шо ти таке булькаєш, Долорес?