Долорес Клейборн

— Не зважай на мене, — кажу я, солодко, аж медом обливаю, — я собі тут посиджу, троха пов’яжу й буду чекати, шоби зачалося затемнення. Гарно, шо сонце вийшло, правда?

— Бляха, Долорес, ти, певно, думаєш, шо в мене день народження, — каже він. Голос у нього вже був низький і неясний.

— Ну… може, шось таке, — кажу я і зачинаю латати дірку на джинсах малого Піта.

Наступних півтори години минули повільніше, ніж шо-небудь у мене в житті, відколи я була мала і моя цьоця Клоріс пообіцяла приїхати й відвезти мене перший раз на кіно в Елсворт. Я дошила Пітові джинси, пришила латки на двох парах чиносів Джо-молодшого (навіть тогди той малий навідріз відказувався носити джинси — думаю, десь там він уже собі вирішив, шо, як виросте, буде політиком) і підрубала дві Селенині спідниці. Останнє, шо я зробила, — то пришила нову ширінку в одній із двох-трьох пар слаксів Джо. Вони були старі, але ше не зовсім зношені. Пам’ятаю, як подумала, шо вони зійдуть на то, шоби його в них і поховати.

Далі, як я вже думала, шо до того ніколи не дойде, примітила, шо світло в мене на руках ніби троха потемніло.

— Долорес? — каже Джо. — То, певно, то, на шо ти і решта дебілів чекали.

— Ая, — кажу я. — Певно, то воно.

Світло в палісаднику перемінилося від сильного денно­го жовтого, як воно все є в липні, на якесь блякле рожеве, і тінь хати, шо лежала на доріжці, якось так цікаво тонко виглядала, шо я ні раніше, ні більше ніколи не виділа.

Я взяла з пакета одну коробочку й піднесла її так, як Віра показувала мені зо сто разів за минулий тиждень, і коли я то зробила, якась дуже дивна думка мені в голову прийшла: та маленька дівочка теж то робить. Та, шо сидить у тата на колінах. Вона робить то саме.

Не знаю, Енді, шо та думка означала тогди, та й не дуже знаю теперка, але всьо одно розповім — бо я вже вирішила, шо розкажу всьо-всьо, і ше того, шо я потому ше про неї думала. Але наступну секунду-дві я не просто думала про неї, я виділа її, як ото видять людей у снах, або десь так, напевно, як пророки зі Старого Завіту шось виділи у своїх видіннях: маленьку дівочку, років десять, яка тримала в руках свою коробочку. На ній був короткий сарафан у червону й жовту смужки — такий сарафан із бретельками замість рукавів, знаєте, — і помада кольору м’ятного цукорка. Вона була світловолоса, ззаду підчесана, ніби хтіла виглядати старшою, ніж є. Я ше дешо ввиділа, шо мені нагадало про Джо: рука її тата була в неї на нозі, і то дуже зависоко на нозі. Напевно, вище, ніж мала би бути. А далі всьо пропало.

— Долорес? — питає мене Джо. — З тобою всьо нормально?

— Ти про шо? — відказую я. — А чого ненормально?

— Ти шось дивно виглядала тепер-во.

— То просто через затемнення, — кажу я, і я так і думаю, шо причина в тім, Енді, але ше я думаю, шо дівочка, яку я тогди виділа і ше якось потому, то була реальна дівочка, і вона сиділа зі своїм татом десь в інакшім місці, де також було то затемнення в той самий час, як я сиділа ззаду на ґанку з Джо.

Я глянула в коробочку, і там було малесеньке біле сонце, таке яскраве, шо то було як дивитися на монетку п’ятдесят центів, яка горить, а збоку в нього була така чорна дуга. Я троха на то подивилася, далі на Джо. Він дивився в проглядач, зазирав туда.

— Бляха-муха, — каже він. — Дійсно пропадає.

Десь тогди в траві запіяли цвіркуни. Певно, подумали, шо сонце так рано сіло, того час їм заводити своєї. Я глянула на воду, на всі ті човни, і ввиділа, шо вода, на якій вони трималися, вже була темніша — шось було в них моторошне й неймовірне одночасно. Мозки постійно хтіли думати, шо ті човни там, під тим чудним темним небом вліті, — то просто галюцинація.

Я глянула на годинник і ввиділа, шо вже за десять п’ята. А це значить, шо наступну годину чи десь так усі на острові не думатимуть ні про шо інакше й дивитимуться лиш у небо. На Східній вулиці не було ані душі, наші сусіди були або на «Острівній принцесі», або на даху готелю, і якшо я дійсно хочу його кончити, то час настав. Кишки мені гейби скрутило в одну пружину, і я не могла вигнати собі з голови то, шо ввиділа, — ту дівочку в тата на колінах, — але ні одно, ні друге не мало мене спинити чи відволікти, бодай на хвилину. Я знала, шо як не зроблю то тогди, то і ніколи не зроблю.

Я відклала коробочку коло свого шиття і сказала:

— Джо.

— Шо? — спитався він. Перед тим він плювався на то затемнення, але тепер, як воно вже зачалося, то сам ніби не міг відірватися. Голову закинув, а проглядач, через який дивився, кидав йому таку смішну збляклу тінь на лице.

— Час для сюрпризу, — кажу я.