Долорес Клейборн

Нарешті він мене пустив. Я пробувала втриматися на ногах, але ті мене не тримали. Пробувала впасти назад на крісло, де сиділа, але він мене відтягнув задалеко, то я сракою лиш черкнула край сідала, поки летіла вдолину. Я повалилася на підлогу ґанку коло купки битого скла, яке лишилося від проглядача. Там був один великий осколок, і в нім, як брильянт, блищав серпик сонця. Я вже потягнулася до нього, але спинилася. Я його різати не буду, навіть як випаде нагода. Я не можу його порізати. Такий поріз — від скла — може потому зле виглядати. То видите, як я думала… ніяких сумнівів ніде про то, чи то перший ступінь, чи нє[20], так, Енді? Замість скла я вхопила ту свою рефлекторну коробочку, яка була зроблена з якогось міцного дерева. Я могла би сказати, шо думала, шо доста буде вмандячити його нею, якби до того дойшло, але то неправда. Тогди я не сильно взагалі шось думала.

Зато я кашляла — та заходилася, шо мені аж дивно було, як то я лиш слину, а не ше й кров плюю. Горло аж вогнем палило.

Він мене знов підняв на ноги, та так різко, шо в мене в комбінації бретелька одна тріснула, а далі стиснув зашийок собі в лікоть і притягнув до себе так близько, шо ми й цілуватися могли, — але було видно, шо цілуватися йому вже не сильно кортить.

— Я ж тобі казав, шо буде, як не перестанеш бути така борза зі мною, — каже він. Очі в нього були геть мокрі й чудні, ніби він плакав, але настрашило мене в них то, шо вони ніби дивилися прямо через мене, ніби мене для нього там взагалі вже не було. — Мільйон разів тобі говорив. Тепер мені віриш, Долорес?

— Так, — сказала я. Він так мені перетиснув горло, шо по звуку я ніби говорила з повною ротякою болота. — Так, вірю.

— Ану повтори! — кричить він. Шия моя так і була затиснута в нього в лікті, і тут він стиснув так сильно, шо мені там защемило нерв. Я заверещала. Не могла стриматися. Боліло пекельно. Він від того лиш залибився. — Повтори так, шоби було видно! — сказав він.

— Так, вірю! — заверещала я. — Я вірю, правда!

Я планувала вдавати настрашену, але Джо мене позбавив того клопоту. Того дня мені зовсім ніц не прийшлося вдавати.

— Добре, — каже він. — Радий то чути. А тепер скажи мені, де гроші, і так, шоби там до щербатої копійки всьо було.

— За дровітнею, — кажу я. Уже не звучало так, шо я через жменю болота балакаю. Тогди я вже говорила, як Ґраучо Маркс на «Ставка — ваше життя». Шо троха вписувалося в ситуацію, якшо розумієте. Далі я сказала йому, шо склала гроші в слоїк, а слоїк сховала в ожиннику.

— Ну баба то є баба! — глумиться він, та як трутне мене до сходів. — Ну то пішли. Заберемо.

Я спустилася з ґанку по сходах і пішла вздовж хати, а Джо був ззаду. Тогди надворі вже було темно, як уночі, і як ми дойшли до дровітні, я ввиділа шось таке химерне, шо на пару секунд забула про всьо. Я стала на місці й показала на небо над кущами ожини.

— Дивися, Джо! — кажу я. — Зірки!

Так воно й було — я виділа Великий віз так ясно, як у найяснішу зимову ніч. У мене сироти попроступали, але на Джо то ніяк не вплинуло. Він мене так штуркнув, шо я чуть не впала.

— Зірки? — каже він. — Зара’ їх близько ввидиш, як будеш так брести, жінко, — я тобі то гарантую.

Я пішла далі. Тіні наші зовсім пропали, і дві великі брили, де ми із Селеною сиділи ввечері рік тому, світилися, як під прожектором, як то все буває, коли повний місяць. Але світло не було як від місяця, Енді, — я навіть словами описати не можу, яке воно було, таке хмуре й дивне, — але його мусіло стати. Я знаю, шо відстань стало тяжко оцінити, як коли місяць світить, і шо вже не можна було вирізнити один конкретний кущ — вони всі були як велика пляма, де туда-сюда перед ними танцювали блищаки.

Віра купу разів мене настановляла, шо прямо на затемнення дивитися небезпечно. Сказала, можуть згоріти сітківки або навіть всліпнути можна. Та всьо одно я не втрималася і глипнула собі через плече, як Лотова жінка не могла останній раз не глянути на Содом. Шо я тогди ввиділа, то на всьо життя в мене в пам’яти буде. Про Джо я не думаю тижнями, навіть місяцями, але не було, певно, ні дня, шоби я не згадала, шо я ввиділа тогди, як підняла голову й подивилася в небо. Лотова жінка вчинилася соляним стовпом, бо не могла дивитися перед носом і робити свою роботу, і деколи я думаю, шо то чудо, шо зі мною не приключилося таке саме.

Затемнення було ше не повне, але близько до того. Саме небо було багатої фіолетової барви, і над протокою в нім висіло шось подібне на велику чорну зіницю, навколо якої крутився ажурний серпанок із вогню. З одного боку ше лишався тоненький серпик сонця, ніби перлинами топленого золота в домні. Я не мала дивитися на то, я знала, але вже як прикипіла очима, то не могла відвернутися. То було як… ну, ви сміятися будете, але я всьо одно скажу. Ніби то внутрішнє око якось від мене вирвалося, випливло в небо й дивилося, чи зможу вдати. Але воно було більше, ніж я собі уявляла! І настілько чорніше!