Долорес Клейборн

Я зайшла на дровітню і взяла зі столу велику лямпку Джо, на шість батарейок. Включила її, але ніц не сталося. Батарейки розрядилися, він їх не поміняв, то було дуже в його стилі. Але я все купувала нові і складала в нижню шухляду, бо в нас узимі часто світло вибивало. Дістала пару штук і попробувала зарядити їх у ліхтарик. Руки мені так трясло, шо за перший раз ті «дешки» попадали мені з рук на підлогу, то мусіла їх шукати. За другим разом таки зарядила, але, певно, спішила й запхала якусь не тим боком, бо не світилося ніц. Я вже думала лишитися того ровера, скоро й так мало вийти сонце. Але на дні криниці всьо одно буде темно, навіть як сонце і вийде, та й до того, десь там у голові голос говорив мені далі крутити й верті­ти стілько, скілько треба — шо як займе воно мені стілько часу, як прийду, то ввиджу, шо він нарешті випустив дух.

Нарешті я включила лямпку. Вона світила потужно і ясно, і я хоч найшла дорогу назад до ляди й не обдерла ноги ше гірше, ніж до того. Я найменшого поняття не маю, скілько часу минуло, але було ше темно й на небі ше були зірки, то, певно, шостої ше не було і сонце ше було закрите.

Не вспіла я й пів дороги пройти, вже знала, шо він не вмер, — чула, як він стогне і кличе мене, благає помогти йому вилізти. Не знаю, чи вчули би його Джолендери, Ленґіли чи Керони, якби були вдома. Я собі вирішила, шо ліпше не загадувати. У мене й без того була повна голова клопотів. Мусіла розібратися, шо з ним робити, то найважніше, але до чогось додуматися я ніяк не могла. Щораз як я доходила до відповіді, всередині в мене зачинав вити якийсь голос. «То нечесно, — пищав він, — ми так не договорювалися, він мав бути мертвий, курва-мать, мертвий!»

— Пом’жи, Ду-лор-р-р-р-ис-с-с! — доносився його голос. Звук був в’ялий, відлунистий, ніби він із печери кричав. Я включила лямпку і хтіла подивитися вниз, але не вдала. Діра в ляді була задалеко посередині, і всьо, шо мені показала лямпка, то верх колодязя — великі гранітні каменюки, порослі мохом. Під світлом мох виглядав чорно й отруйно.

Джо ввидів світло.

— Долорес? — гукає він. — Христом-Богом молю, поможи мені! Я весь поломаний!

Тепер уже він говорив так, ніби з повною ротякою болота. Я йому не відповіла. Я так чула, шо якби заговорила до нього, то точно би здуріла. Замість того я відложила лямпку, потягнулася, як могла, і вхопила одну дошку, яку він проломив. Я її потягнула, і та відломилася легко, як гнилий зуб.

— Долорес! — крикнув він, як то вчув. — Боже! Дякувати Богові!

Я ніц не відповіла, лиш відломила ше одну дошку, і ше одну, і ше одну. Тогди я вже ввиділа, шо день знов пояснішав, і пташки співали, як усе вліті, коли сходить сонце. Але небо так і було сильно темніше, ніж узагалі мало бути в таку годину. Зірки знов поховалися, але блищаки далі кружляли в повітрі. Я тим часом далі відломлювала дошки до краю криниці, де стояла на колінах.

— Долорес! — чувся його голос. — Можеш забрати гроші! Всі гроші! І я більше пальцем Селену не чіпну, Господом Богом клянуся і всіма ангелами Його! Прошу тебе, мила моя, витягни мене з тої діри!

Я дістала останню дошку — мусіла видерти її з пагонів ожини — і кинула ззаду себе. Тогди посвітила в криницю.

Перше, на шо попало світло, — то на його лице, і я крикнула. Воно було як маленьке біле коло з двома чорними цятками. Пару секунд думала, шо він собі нашось запхав в очі камінці. Далі він кліпнув, і то виявилися просто його очі, шо зорили на мене. Я подумала, шо вони, певно, видять — лиш темну тінь голови жінки за ясним колом світла.

Він стояв на колінах, підборіддя, шия і перед сорочки в нього були всі в крові. Як розтулив рот і крикнув моє ім’я, звідти ше крови полилося. Як упав, то зломив майже всі ребра, і вони певно встряли йому в легені з обох боків, як голки дикобраза.

Я не знала, шо робити. Я просто присіла, відчула, як у день вертається тепло, лягає мені на руки й ноги, і світила на нього. Тогди він підняв руки і якось ними помахав, ніби тоне, і я вже не витримала. Я виключила лямпку й відступила. Сиділа на краю криниці, скоцюрбилася в м’ячик, стискала коліна в крові і вся тряслася.

— Прошу! — крикнув він. — Прошу! — і: — Прошу, — і, нарешті: — Про-о-о-о-о-о-о-о-о-ошу, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с!

Ой, то було жахіття, гірше, ніж можна собі уявити, і воно так було дуже довго. Стілько, шо я вже думала, шо здурію. Затемнення скінчилося, і птахи перестали співати свої файні ранкові пісні, блищаки перестали кружляти (чи то я просто вже їх не виділа), а з протоки я чула, як човни гудуть одне другому, як то деколи буває, здебільш «гоління і стрижку, раз-два»[21], а Джо все не затикався. Деколи він молив мене й називав сонечком. Казав усілякі речі, які зробить, як я його витягну, як він поміняється, як збудує нам нову хату й купить мені «б’юїк», який він знав, шо я все хтіла. Далі він кляв мене й казав, шо прикує до стіни і запхає мені в пизду гарячу кочергу та й буде дивитися, як мене корчить, а потому заб’є мене.