Долорес Клейборн

Нарешті я вже не витримала. Зняла капот, вдягла джинси і светр (ви би, певно, сказали, шо то таке, як стайню замкнути, коли коней вже покрали) і взяла лямпку з підлоги у виходку коло унітаза, де я її лишила, як блювала. І вийшла надвір.

Було темно страшне. Не знаю, чи тої ночі виходив якийсь місяць, але навіть якби та, то не сильно мені важило, бо знов наплили хмари. Чим ближче я підходила до ожиннику за дровітнею, тим більше тяжчали ноги. Як дойшла до місця, звідки вже виділа під світлом ляду, здавалося, я їх ледве підіймаю.

Але я пішла далі — присилувала себе дойти прямо до криниці. Я майже п’ять хвилин стояла, слухала й не чула ні звуку, крім цвіркунів, вітру, шо хрипів в ожиннику, і сови, шо десь собі пугукала… може, та сама, шо я її перед тим уже чула. А, і ше десь далеко на сході я чула, як об ріг б’ються хвилі, але до того звуку вже так звикаєш, поки живеш на острові, шо майже й не примічаєш його. Я так і стояла з лямпкою Джо в руці, націленою на діру в криниці, чула, як жирний липкий піт вкриває всьо тіло, щипає порізи й подряпини від ожинних колючок, і наказувала себе стати на коліна і подивитися всередину. Як на то пішло, нашо ж ше я туда приперлася?

Того і прийшла, але як була там, то не могла себе присилувати. Всьо, шо я могла, — то трястися і високо постогнувати. І серце в мене не билося, а лиш тріпалося в грудях, як крила колібрі.

І тут біла, пошмарована брудом, кров’ю і мохом рука вилізла з криниці і злапала мене за ногу.

Лямпка в мене впала. Вона впала в кущі прямо на краю криниці, і то мені повезло. Якби впала в саму криницю, то я була би дійсно по вуха в гімні. Але тогди я не думала про лямпку чи везіння, бо гімно, в якім я тогди впинилася, і так було немілке, і єдине, шо мені було в голові, — то рука в мене на нозі, рука, шо тягнула мене в діру. То, і ше згадала рядок з Біблії. Ті слова лупили в мене в серці, як у залізний дзвін: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї.

Я кричала і пробувала вирватися, але Джо так міцно мене тримав, шо його руку ніби в цемент вмочили. Очі привикли до темноти, то я виділа його, навіть як лямпка світила в другий бік. Він таки зміг майже вилізти з крини­ці. Бозна-скілько разів він, певно, падав, але в кінці виліз майже до самого верху. Думаю, він би й назовсім виліз, якби я не прийшла в той момент.

Голова його була менше ніж за два фути від того, шо лишилося від ляди. І він далі шкірився. Нижня вставна щелепа троха вилізла йому з рота, — я по цей час то виджу перед собою так ясно, як ото тебе, Енді, навпроти, — і то виглядало як конячі зуби вишкірені. Деякі були чорні від крови.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с, — цідив він і далі тягнув мене. Я заверещала, впала назад, і мене посунуло до тої сраної ями в землі. Чула, як колючки ожини шпортають і деруть джинси, шо потягнулися по них. — Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, сука, — каже він, але тогди він уже не просто говорив, а навіть співав мені. Пам’ятаю, шо подумала: «Скоро зачне “Коктейль місячного сяйва”».

Я вхопилася за кущі, і долоні мені стали повні колючок і свіжої крови. Влупила в бік його голови ногою, яку він не тримав, але голова була троха занизько. Я йому лиш пару разів кросівкою волосся переколошматила, але шо з того толку.

— Давай, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, — прогарчав він, ніби хтів мене на морозиво з газованкою повести чи, може, на танці під кантрі й вестерн у «Фаджі».

Срака мені вперлася об дошку, шо ше лишалася скраю криниці, і я знала, шо якшо відразу шось не зроблю, ми обоє полетимо донизу, і там і лишимося, певно, шо й в обіймах одне другого. І як нас найдуть, будуть люди — здебільш такі пришелепкуваті, як Івет Андерсон, — шо скажуть, шо з того видно, як ми одне другого любили.

Того мені стало. Я віднайшла троха зайвої сили і востаннє найсильніше потягнула назад. Він майже втримався, але рука йому сповзла. Кросівкою я, здається, вцілила йому в лице. Він крикнув, пару раз рукою вдарив мені по носку, а потому всьо скінчилося. Я чекала, шоби вчути, як він летить донизу, але він не полетів. Той скурвий син так і не пустився. Якби він жив так, як умер, ми би з ним ніколи клопоту не мали.

Я стала на коліна і ввиділа, як він гойдається задом над дірою… але якось тримається. Він глянув на мене, витряс кривавий клапоть волосся з очей і залибився. Далі його рука знов вилізла з криниці та вхопила землю.

— Дул-О-О-О-рис-с, — якось простогнав він. — Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-О-О-О-­О-О-рис-с-с!

А тогди зачав вилазити.

«Голову йому розчерепи, недотепо», — раптом сказала Віра Донован. Не в голові, як голос тої дівочки, шо я перед тим виділа. Тямите, шо кажу? Я вчула той голос точно так, як ви троє мене чуєте теперка, і якби там був той магнітофон Ненсі Бенністер, можна би було на записі скілько хочете разів той голос вчути. Я то знаю так само добре, як знаю своє ім’я.