Долорес Клейборн

Один раз він спитав, чи не можу я скинути йому пляшку скотчу. Нє, ну ви вірите? Він просив про свою срану пляшку, а як видів, шо я йому ніц не дам, то кляв мене й називав брудною потасканою поткою.

Нарешті знов зачало темніти — уже по-справжньому темніти, — то, певно, прийшла вже як мінімум пів дев’ята, а може, й дев’ята. Я стала слухати, чи не їздить ніц по Східній вулиці, але поки було тихо. І то добре, але я знала, шо не можна надіятися, шо так буде везти вічно.

Через якийсь час я відірвала голову від грудей і зрозуміла, шо закемарила. То не могло бути довго, бо в небі ше було троха вечірньої заграви, але знов літали світляки, як звично, і знов зачала пугукати сова. За другим разом той звук був троха приємнішим.

Я троха посунулася і мусіла стиснути зуби, бо лиш рухнулася, як у ногах закололо. Я так довго стояла на колінах, шо ноги нижче геть заніміли. Але з криниці ніц уже не було чути, і я стала надіятися, шо він нарешті вмер — шо відійшов, поки я дрімала. Потому вчула шум, як шось сувалося і як він плаче. То було найгірше — чути, як він плаче через то, шо його болить від руху.

То я сперлася на ліву руку і знов посвітила в криницю. Було страшенно тяжко заставити себе то зробити, особ­ливо теперка, коли навколо була зовсім темінь. Він якось зміг стати на ноги, і я ввиділа, як світло лямпки відбивається від трьох-чотирьох мокрих плям навколо його робочих черевиків. Від того я згадала, як виділа затемнення в тих битих кусках тонованого скла після того, як він змучився мене душити, і я впала на ґанку.

Як дивилася тогди, то нарешті зрозуміла, як так вийшло — як він пролетів тридцять — тридцять п’ять футів і лиш побився, а не зразу вмер. Криниця вже не була зовсім суха, розумієте. Вона і не наповнилася знов, — якби так було, він би там утопився, як щур у бочці, — але дно було мокре й болотисте. Воно троха зм’якшило падіння, і, певно, йому не так боліло, бо п’яний був.

Джо стояв з опущеною головою, хитався в боки, а руками вперся в стінки, шоби знов не впасти. Далі він підняв голову, ввидів мене й зашкірився. Від того оскалу мене всю морозом всипало, Енді, бо то був оскал небіжчика — небіжчика, в якого по всім лиці та на сорочці кров, а в очах ніби камінці забиті.

І тут він зачав лізти по стіні.

Я виділа то всьо своїми очима й не могла повірити. Він запихав пальці між двох каменюк, шо виступали, і підтягувався, аж доки не зміг між двома другими запхати ногу. З хвилину він там відпочив, а далі я ввиділа, як рука його тягнеться над головою до наступного каменя. Вона виглядала як жирний білий жук. Він ухопив ше один камінь, стиснув його і підняв другу руку до першої. І знов підтягнувся. Коли другий раз спинився пере­почити, то підняв лице до світла, і я ввиділа, як дрібні кусочки моху з каміння, за яке він тримався, посипалися йому на щоки і плечі.

І він далі шкірився.

Можна мені ше випити, Енді? Ні, не «Біма» — доста вже на ниньки. Далі мені лиш води стане.

Дякую. Дуже дякую.

Коротше, Джо далі шукав, за який камінь узятися, як нога йому посунулася і він упав. Почувся такий болотяний чвакальний звук, як він на сраку приземлився. Він закричав і вхопився за груди, як по телевізору, коли в них нібито інфаркт, а далі голова йому повалилася на груди.

Я вже не могла витримати. Я вилізла з ожиннику й побігла до хати. Зайшла до виходка й виригалась. Далі зайшла в спальню і прилягла. Мене всю трясло, і я весь час думала, а шо як він і далі не вмер? Шо як він цілу ніч буде живий? Шо як він буде живий цілими днями, буде пити воду з джерельця поміж камінням або через болото? Шо як він буде кричати на поміч, доки хтось із Керонів, чи Ленґілів, чи Джолендерів його не вчує й не закличе Ґеррета Тібодо? Або як хтось завтра зайде до нас — хтось із його товаришів по чарці чи хто схоче його взяти на яку роботу на човен чи мотор полагодити — і вчує крики з ожиннику? Шо тогди, Долорес?

На ті питання відповів другий голос. То, певно, був голос того внутрішнього ока, але мені то звучало дуже похоже на Віру Донован, а не на Долорес Клейборн. Голос був жвавий, сухий, із настроєм «поцілюй-мене-в-гузицю-як-шось-не-до-вподоби». «Звісно ж, він мертвий, — казав той голос, — та й навіть як ні, невдовзі помре. Помре від шоку, обмо­роження та пробитих легень. Певно, є люди, які би не повірили, що чоловік може померти від обмороження в липні, але ті люди ніколи не бували кілька годин на глиби­ні тридцять футів під землею, сидячи на мокрому острівно­му бедроку. Я знаю, що про все це думати неприємно, Долорес, але це хоч означає, що ти можеш перестати пережи­вати. Трохи поспи, а як повернешся туди, сама побачиш».

Я не знала, правий той голос чи нє, але здавалося, шо та, і я попробувала заснути. Але не змогла. Щораз як відключа­лася, то чула гейби Джо пнеться до самої дровітні, до задніх дверей, і щораз, як у хаті шось скрипіло, я підскакувала.