Долорес Клейборн

То, здавалося, добра рада, і я пішла її виконувати. Але я всьо одно замкнула обоє дверей зсередини, а перед тим, як уже пішла спати, то зробила шось таке, шо ніколи не робила ні до того, ні після: підперла дверну ручку кріслом. Мені в тім встидно признаватися, — щоки в мене зовсім гарячі, то я червона, певно, — але то, певно, помогло, бо я заснула в секунду, як голова на подушку лягла. Коли я на другий раз відкрила очі, через вікно лилося денне світло. Віра була сказала мені взяти вихідний, — сказала, шо Ґейл Лавеск і пару інших дівчат дадуть собі раду з тим, шоби поробити порядки в хаті після того великого балю, шо вона планувала на двадцяте, — і я була хоч троха втішена.

Я встала, знов пішла в душ, а потому вдяглася. На всі ті речі в мене пішло пів години, така я поломлена була. Здебільш спина. То було моє слабке місце, відколи Джо вдарив мене по нирках тим поліном, і я маю певність, шо я знов потягнула її, перше тогди, як виривала з землі ту каменюку, якою шваркнула його, а тогди, як піднімала її для того. Шо би то не було, пекло мене немилосердно.

Коли я нарешті була вбрана, то сіла за кухонний стіл під яскраве сонце, пила горня чорної кави й думала про речі, які мала робити. Таких не було багато, хоч і ніц не пішло точно так, як я хтіла, але всьо треба буде зробити правильно. Якшо шось забуду чи недогледжу, то сяду в тюрму. Джо Сент-Джорджа на Літл-Толі не дуже то й любили, і мало хто би мене винив у тім, шо я зробила, але за то, шо вбиваєш чоловіка, медаль не дають і на парад не відправляють, хоч би яким шматом непотрібного гімна він був.

Я налила собі свіже горня тої чорної жижі й вийшла на задній ґанок, шоби випити… і поглипати навколо. Обидві коробочки й один проглядач знов були в пакеті для поку­пок, шо мені Віра дала. Кусочки другого проглядача лежали там, де і були, як Джо раптом підскочив і той випав йому з колін та побився на дошках ґанку. Я троха подумала про ті шматочки скла. Нарешті пішла досереди­ни, взяла мітлу і шуфельку та й підмела. Я вирішила, шо раз я є така, яка є, і багато люду на острові знає, яка я є, було би більше підозріло, якби я їх лишила та не прибрала.

Зачати я хтіла з того, шо скажу, шо взагалі Джо в той день не виділа. Я подумала, шо скажу людям, шо його не було, як я вернулася додому від Віри, і навіть записки він не лишив про то, куда потягнув свою селюцьку сраку, і шо я вилила всю ту пляшку дорогого скотчу надвір, бо була зла на нього. Якшо вони зроблять аналізи й буде видно, шо він був п’яний і впав у криницю, то мене не хвилювало зовсім. Джо знав, де знайти собі випити, та навіть під умивальником на кухні.

Але я лиш раз глянула в дзеркало і зрозуміла, шо так не піде: якшо Джо не було вдома і він не наробив мені тих синяків на шиї, вони спитають, хто ж їх тогди зробив, і шо я відповім? Санта Клаус? Щастя, шо я собі лишила вихід — я ж була сказала Вірі, шо якби так Джо впав у якусь пасію, я, певно, лишу його, шоби сам собі тут джвиндів, а сама піду дивитися на затемнення в Східний ріг. Тогди, як я то говорила, я собі ніяких планів не будувала, але тепер дякувала Богові за ті слова.

Сам Східний ріг не підійшов би, — там були люди, і вони би знали, шо мене там не було, — а от Росіянська лужина, шо на дорозі до Східного рогу, там гарний вид на захід, і там точно зовсім нікого не було. Я сама виділа зі свого місця на ґанку, а потому знов, як мила тарелі. Єдине справжнє питання…

Шо, Френку?

Нє, я анітроха не переживала, шо його машина була коло хати. В п’ятдесят дев’ятім в нього набралося три чи чотири штрафи через п’яну їзду, і в нього нарешті на місяць забрали права. Едґар Шерік, який тогди був у нас констеблем, прийшов і сказав, шо він може пити, скілько йому влізе, аж доки рак на горі свисне, як йому так хочеться, але як його ше раз зловлять на п’яній їзді, Едґар потягне його в окружний суд і зробить так, шоби права в нього на рік забрали. В Едґара з жінкою донечку якийсь п’яний на смерть збив у 1948-му чи сорок дев’ятом, і хоч він назагал був чоловік добродушний, п’яних на дорогах він усім серцем ненавидів. Джо то знав, того перестав їздити, коли випивав більше як два стакани, відразу після того, як вони з Едґаром троха побалакали на ґанку. Нє, як я вернулася з Росіянської лужини і ввиділа, шо Джо нема, я подумала, шо хтось із його колєґ, певно, потягнув його кудась святкувати затемнення, — отаку історію я надумала розповісти.