Долорес Клейборн

— Усе нормально, — каже вона, а далі: — Теде, ти ще тут?

— Так, Віро, — каже він.

— Ну то йди зроби щось чоловіче, — каже вона. — Забий щось чи переверни. Мені однаково, хоч щось.

— Так, Віро, — повторює він, і там вчулося клацання на лінії, як повісив трубку.

Ше пару секунд Віра всьо одно мовчала. А далі каже:

— Може, в нього стався нещасний випадок, Долорес.

— Так, — кажу я. — Я і не здивуюся, якшо та. Він останні тижні багато пив, а позавчора, як я попробувала поговорити з ним за дитячі гроші, то чуть не задушив мене.

— Ой… справді? — каже вона. Минуло ше пару секунд, а потому вона сказала: — Нехай щастить, Долорес.

— Дякую, — кажу я. — Мені то зайвим не буде.

— Якщо я можу чимсь допомогти, дай мені знати.

— Дуже гарно з вашого боку, — сказала я їй.

— Не варто дякувати, — каже вона. — Я просто дуже не хотіла б тебе втратити. Важко в наш час відшукати хатніх робітниць, які не підмітають бруд під килими.

«Вже не сказано буде про робітниць, які можуть запам’я­тати, яким боком треба класти килимки під дверима», — подумала я, але не сказала. Лиш подякувала їй і поклала трубку. Зачекала ше пів години й подзвонила Ґеррету Тібодо. Чогось такого модного й нового, як шеф поліції, в ті дні на Літл-Толі не було. Ґеррет був місцевим констеблем. Він заступив на ту посаду після Едґара Шеріка, якого розбив інсульт у 1960-му.

Я розповіла йому, шо Джо не було вдома останні дві ночі і я зачинаю хвилюватися. Ґеррет говорив сильно розма­зано — так, гейби він із ліжка не так давно встав, не встиг навіть кави зрання випити, — але сказав, шо зв’я­жеться з поліцією штату на материку й попитає пару людей на острові. Я знала, шо то будуть ті самі люди, яким я вже дзвонила, — деяким по два рази, — але я того не сказала. Ґеррет закінчив словами, шо певен, я ввиджу Джо ше до обіду. «Та сто процентів, старий ти пердун, — подумала я, як клала трубку, — а ше свині свистіти вміють». Думаю, в того хлопа мозків ставало, шоби заспівати «Янкі Дудл»[24], поки сере на унітазі, але сумніваюся, шо він усі слова пам’ятав.

Минув цілий, бляха, тиждень, доки вони його знайшли, і весь той час я чуть із розуму не сходила. Селена приїхала в середу. Я їй подзвонила під вечір у вівторок і сказала, шо її тато десь пропав і то зачинає виглядати троха серйозно. Спитала її, чи хоче вона додому, та сказала, шо хоче. Меліса Керон — мама Тані, знаєте, — поїхала її забрати. Я лишила хлопців там, де вони й були, — на початку мені й одної Селени отак-во ставало. Вона запопала мене на городику в четвер, ше за цілих два дні до того, як вони нарешті найдуть Джо, і каже:

— Мамо, можеш мені дешо сказати?

— Так, дитиночко, — кажу я. Думаю, я говорила відносно спокійно, але й догадувалася, шо зара’ буде, — та звісно, шо догадувалася.

— Ти йому шось зробила? — питає вона.

Раптом мені знову ввидівся той сон — Селена в чотири рочки у своїй гарній рожевій суконці піднімає мої кравецькі ножиці й відрізає собі носа. І я подумала — помолилася: «Господи, прошу Тебе, поможи мені збрехати своїй доньці. Прошу Тебе, Боже. Я більше ніц Тебе в житті не попрошу, лиш поможи мені так збрехати своїй доньці, аби вона повірила й ніколи не засумнівалася».

— Нє, — кажу я. Я була в садових рукавицях, але зняла їх, шоби покласти голі руки їй на плечі. Подивилася їй прямо в очі. — Нє, Селено, — сказала я їй. — Він був п’яний і страшний, і душив мене так, шо полишав отакі синяки на шиї, але я йому ніц не зробила. Я лиш утікла, і то я зробила, бо сильно боялася лишатися. Ти ж то розумієш, правда? Розумієш і не виниш мене? Ти ж знаєш, як то, боятися його. Так?

Вона кивнула, але очі від мене не відводила. Тогди вони в неї були сині й темніші, ніж я колись виділа, — кольору океану відразу за шквальною лінією. А очима в себе в голові я ввиділа, як блискають леза ножиць і її носик-кнопочка ляпається на землю. І я вам скажу, шо я думаю, — думаю, в той день Бог лиш наполовину відповів на мою молитву. Я так примітила, він зазвичай усе так на них відповідає. Ні одна брехня, яку я пізніше розказувала про Джо, не була така добра, як та, шо я сказала Селені в той спекотний липневий день серед бобів і вогирків… та чи повірила вона мені? Чи повірила й ні разу не засумнівалася? Як би мені того не хтілося, але відповісти «так» я не можу. От від сумніву її очі і стали такі темні, як ніколи.

— Найбільше, в чім я винна, — кажу я, — то в тім, шо купила йому пляшку того трійла, — у тім, шо хтіла йому шось купити, аби був добрим зі мною, — а мала би ліпше подумати.

Вона ше з хвилину на мене дивилася, а далі нагнулася і взяла мішечок з вогирками, які я зібрала.

— Добре, — сказала вона. — Я ці заберу до хати, шоби ти не несла.