Долорес Клейборн

Нарешті він перестав чекати. Покрутив пальцями, ніби шось його дратувало, а далі знов учепився в мене тими очима-маяками.

— Після інциденту з удушенням ви облишили свого чоловіка. Ви подалися на Росіянську лужину, що розташована дорогою на Східний ріг, де планували подивитися затемнення на самоті.

— Ая.

Тут він як нахилиться до мене, дрібними руками та дрібними колінами вперед, і каже:

— Мосьпані Сент-Джордж, а чи відомо вам, у якому напрямку в той день спостерігався рух вітру?

То було як у той день у листопаді шістдесят другого, коли я чуть не звалилася в ту стару криницю, — я ніби вчула той самий тріскучий шум і подумала: «Обережно, Долорес Клейборн. Будь ой яка обережна. Нині такі криниці всюди, і цей хлоп, бляха-муха, знає, де кожна з них».

— Нє, — кажу я. — Не знаю. А та як я не знаю, звідки носився вітер, то значить, шо день був спокійний.

— По правді, тогди був лиш такий, малий бриз… — зачав говорити Ґеррет, але Маколіф підняв руку й обрубав його, як ножем.

— Західний, — сказав він. — Західний вітер, західний бриз, якщо вам так до вподоби, від семи до дев’яти миль на годину, з поривами до п’ятнадцяти. Мені видається дивним, мосьпані Сент-Джордж, що той вітер не доніс вам крики вашого чоловіка, коли ви перебували на Росіянській лужині, за якихось пів милі від нього.

Я ніц не говорила як мінімум секунди три. Я собі постановила, шо буду рахувати до трьох перед тим як відповідати на хоч якесь із його питань. То могло помогти мені, не дати рухатися дуже скоро, шоби ше звалитися в якусь яму, шо він для мене підготовив. Але Маколіф, відай, подумав, шо зловив мене від самого початку, бо нахилився в кріслі, і можу поклястися, шо на пару секунд очі в нього з яскраво-синіх стали калено-білими.

— А мені не дивно, — кажу я. — Як мінімум того, шо сім миль на годину — то чистий сміх у душний день, а не вітер. А ше того, шо там у протоці стояла ціла купа човнів, і всі одне другому гуділи. Та й звідки ви знаєте, шо він узагалі кричав? Ви ж то точно його не чули.

Він відкинувся, видно було, шо троха розчарований.

— Це відносно розумне виснування, — каже він. — Нам відомо, що саме падіння його не вбило, а свідчення судмедексперта чітко вказують на те, що він пережив принаймні один тривалий період перебування при свідомості. Мосьпані Сент-Джордж, якби ви впали в стару криницю й виявили в себе зламану щиколотку, гомілку, чотири ребра й розтягнений зап’ясток, чи не кричали б ви на допомогу і спасіння?

Я зачекала три секунди, кожний раз додавала між ними гарного коника, а далі сказала:

— Ну, я ж не впала в криницю, пане Маколіф. То був Джо, а він пив.

— Саме так, — веде далі Маколіф. — Ви придбали йому пляшку скотчу, хоча всі, з ким я вів розмови, стверджують, що вам остогидло те, що він п’є, хоча коли він пив, то ставав неприємним і буйним. Ви придбали йому пляшку скотчу, і він не просто випив, він був у кондиції сильного сп’яніння. Він був істотно п’яний. Також його рот був наповнений кров’ю, а сорочка вкрита нею аж до самого ременя. Якщо поєднати цей факт зі знанням про зламані ребра й супровідні ушкодження легень, чи знаєте ви, про що це свідчить?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три, гарненький коник.

— Нє, — кажу я.

— Кілька зламаних ребер протнули легені. Такі травми повсякчас призводять до кровотечі, але рідко настільки обширної. Я можу виснувати, що така кровотеча була, мабуть, спричинена тим, що загиблий неодноразово кричав про зарятунок.

Так він і сказав, Енді, — зарятунок.

То не було питання, але я всьо одно порахувала до трьох перед тим, як сказати:

— Ви думаєте, шо він там кричав на поміч. У тім суть, так?

— Ні, мосьпані, — каже він. — Я не просто так думаю. Я маю моральну певність.

Того разу я вже не чекала.

— Пане Маколіф, — кажу, — ви думаєте, шо то я свого чоловіка в криницю кинула?

То його троха стрепенуло. Очі-маяки не просто блимнули, а на пару секунд відразу пригасли. Він ше троха покрутив-повертів свою трубку, далі запхав її назад у рота й потягнув, а весь той час думав, як розібратися з тим.

Перше ніж він шось надумав, вступився Ґеррет. Лице в нього було червоне, як редька.

— Долорес, — каже він, — я впевнений, шо ніхто не думає… маю на увазі, ніхто і не роздумував про то, шо…

— Стоп, — вступає Маколіф. Я на пару секунд збила його з думки, але ввиділа, шо він без особливих проблем до неї вернувся. — Я про це роздумував. Ви, безперечно, усвідомлюєте, мосьпані Сент-Джордж, що частиною моєї роботи є…

— Ой, та ви так не морочтеся тим «мосьпані Сент-Джордж», — кажу я. — Як хочете мене винуватити в тім, шо я скинула свого чоловіка в криницю і стояла над ним, поки той горланив на поміч, то вперед, можете називати мене просто Долорес.

Я не то шоби пробувала дюґнути його тогди, Енді, але най мене грім поб’є, якшо я всьо одно то зробила — другий раз за стілько хвилин. Сумніваюся, шо його так хтось сповідав ше від медуніверситету.

— Ніхто ні в чому вас не звинувачує, мосьпані Сент-Джордж, — каже він весь затиснений, але очі його мені підказали: «Принаймні поки що».